У кімнаті було напівтемно — лише тьмяне світло лампи кидало м’яку пляму на стіл. За вікном — ніч. Глибока, чорна, мов чорнило, і така тиха.
— Що сталося? — запитала майже пошепки, розділяючи кожне слово, наче відчувала: за його мовчанням щось значно більше, ніж просто пригода.
— Я забрів... далі, ніж збирався. Просто йшов — куди не знаю. І натрапив на неї. Вона була прикута. Але виглядала... вільною. У Ріли кайдани не лише на зап’ястях — у неї кайдани всередині. Але її очі... Вона... вона ніби бачила мене наскрізь.
Міра різко звела брови. Підійшла ближче.
— Ріла, — перебила його Міра, очі її звузились. Вона на мить замовкла, а потім тихо, якось із внутрішньою насторогою, запитала: — І що ти в неї спитав?
— Та нічого такого. Просто... говорили. — Яр трохи знітився. — А хто вона взагалі?
Міра в задумі відвернулась до вікна . Вона провела пальцями по підвіконню, ніби там було написано щось, що тільки вона могла прочитати.
— Про неї всі знають. І водночас — ніхто. Всі знають її ім’я. — Як вона з'явилася — невідомо. І до тебе її ніхто не бачив. Тільки чули. Знають, у якому коридорі її знайти. Але...
Вона зробила паузу, вдихнула глибше:
— Але туди мало хто доходить. Спочатку — так, спробували. Ходили поодинці, студенти — косчками, знічено. Їм було цікаво. Бо ходили чутки: вона — провидиця, відповідає на запитання. Та з кожним разом приходили все рідше. Бо відповіді їм не подобались.
Міра відвернулась, і на її обличчі з’явилась тінь, ніби вона згадала щось дуже давнє.
— Стало... страшно. Не через неї, ні. Через себе — коли чуєш від когось чужого те, що не хочеш чути від себе.
І ще — там, де вона, ті стіни... вони не такі, як інші. Вузький коридор, ніби тисне. Світло наче тікає. І навіть тиша — не порожня. В ній щось є. Зловісне. Живе.
— Але ж не це тебе налякало? — Міра схилила голову трохи набік, а її очі звузилися, мов кішки, що відчувають небезпеку. Голос був тихим, але в ньому читалося напруження. — Чому ти шукав мене, Яре?
Він не одразу відповів. Стояв мовчки, наче шукав у повітрі потрібні слова. У куточках вуст жила втома, у погляді — неспокій, а в рухах — щось стримане, тривожне. Потім повільно заговорив, наче складаючи все у правильному порядку, щоб не втратити сенсу:
— Все почалося з Ріли... Після зустрічі з нею я в мені щось змінилось. Вона дивилася так, ніби знала щось про мене, чого я сам не знав. Її слова — ніби залишили слід. Не шрами, а знаки. Я пішов до бібліотеки — ніби інтуїтивно. Шукав хоч якесь пояснення.
Міра сіла на край дивану, не зводячи з нього очей. Яр зробив кілька кроків по кімнаті, зупинився біля вікна, де темрява нічного неба була непроглядною, мов фарба, розлита по склу.
— І я знайшов книгу. Стара, запилена, наче сама пам’ятала ще ті часи, коли про Іарулешта ще шепотілися біля вогнищ. Там були записи... Ось вона- він покащав поглядом на книгу" Lumens. А потім...
Він обернувся, і в його очах промайнуло щось нестримне, майже дитяче — як страх, що межує з благоговінням.
— Уві сні я опинився в іншому світі. Але це не був звичайний сон. Я був ніби всередині іншого світу. Там був Іарулешт. Він не говорив словами — він говорив образами, світлом, присутністю. Я відчув його так ясно, що досі шкіра пам’ятає його погляд. Він... попросив мене. Просив захистити свого нащадка.
— І хто ж він, той нащадок? — з напругою в голосі запитала Міра. Її очі блищали в тьмяному світлі лампи, а пальці стискали край ковдри. — Хто він?
— Не він, — тихо відповів Яр. — Вона.
— То врятуй її! — вигукнула Міра, майже з відчаєм. Потім скривилась. — Хоча, якщо чесно, Ріла мені ніколи не подобалась…
— Ріла? — Яр підвів погляд, задумливо втупившись у темряву за вікном. Ім’я ніби прозвучало інакше в його вустах, змінене інтонацією.
— А хто? — перепитала Міра, спантеличено хитаючи головою.
— Я подумав… про тебе.
— Мене? — Міра округлила очі, а тоді раптово розсміялася. Її сміх був щирим, легким, як весняний дощ. — Ну звісно! Я ж навіть не знала свого батька! Але я маг землі, Яре, не некромант! Як на мене, це ти більше схожий на його нащадка, ніж я!
Її сміх ніби розвіяв густу пелену ночі, наповнюючи кімнату живим теплом. Яр усміхнувся, але погляд його залишався напруженим.
— Але ж і Ріла не була некроманткою, — промовив він поволі, обмірковуючи щось уголос. — Принаймні, зовні… Все могло бути інакше.
— Та хто її знає? — знизала плечима Міра, відводячи погляд. — Може, й не все так просто з тією Рілою…
— Розкажи мені про своїх батьків, Міро, — тихо промовив Яр, порушивши затишшя, що панувало між ними. Його голос був м’який, майже несміливий.
Міра не одразу відповіла. Вона опустила очі, погляд втупився у власні пальці, що нервово перебирали краєчок рукава.
— Батька я не знала, — нарешті озвалася, її голос став тихим і глухим, наче луна з далекого спогаду. — Кажуть, моя мати з’явилася нізвідки. Просто… була. Я намагалася знайти сліди, хоча б натяк на своє коріння. Але... ніде нічого. Порожнеча. Така глибока, як прірва.
Вона гірко всміхнулась, але то була посмішка людини, що давно перестала чекати відповідей.
— Я знаю лише одне: ми з низів. І тільки в найнижчих шарах суспільства коріння може так безслідно зникнути. Там, де життя крихке, як лід весною, і де пам’ять стирається, ніби пил з підлоги.
Яр слухав мовчки, не відводячи погляду.
— Коли мені було п’ять, мати… зникла. Просто не повернулася додому. Ніхто не знав, куди вона поділась. Я майже не пам’ятаю її голосу, не можу згадати, як вона пахла… Але є одне, що врізалося в пам’ять назавжди.
Міра замовкла на мить, глибоко вдихнула, ніби боялася, що її спогади розлетяться на друзки від одного невірного слова.
— Її обличчя. І сльози. — В її очах блиснуло. — Вона не кидала мене, Яре. Я це знаю. Вона плакала, коли йшла. Вона хотіла залишитися. Але щось… щось змусило її піти. Примусило.