10

Яр непомітно для себе заснув. Голову підтримувала рука, пальці ще тримали сторінку, ніби боялись відпустити її зміст. Світ Міри, затишний і теплий, накрив його тишею, а глибина прочитаного — сном.
Темрява не мала форми. Спершу це була просто порожнеча, з якої щось дивилось.
Він ішов крізь морок, що пульсував, як живе серце. Земля під ногами була м’яка, але тиха — як тканина часу, що зберігає сліди. Повітря пахло старим попелом і дощем, який ще не впав.
Попереду стояв силует. Ні тіні, ні світла — лише присутність. Високий. Спокійний. Його очі — не очі, а глибини, в яких не було осуду. Лише знання.
— Ти прийшов. — Голос Іарулешта не лунав — він з’являвся одразу в грудях, мов пам’ять, яку завжди носив, але не міг назвати.
— Це ти? — Яр ступив ближче. — Чому ти покликав мене?
— Ти сам почув. Це не завжди поклик. Іноді — відлуння. Ти наблизився до себе настільки, що ми зустрілись.
— Я не знаю, ким я є… але коли читаю тебе — ніби частина мене оживає.
— Бо частина тебе вже пам’ятає. Ти не перший, хто йде цією стежкою. Але кожен крок — твій власний.
Іарулешт підійшов ближче. Його обличчя було чітким лише на мить — немов спогад, який от-от зникне. Та замість очей... Вони світилися не світлом, а глибиною.
— Некромант — це не той, хто говорить із мертвими. Це той, хто чує живе, навіть у тому, що всі вважають зниклим. І ти... вже чуєш.
— А Міра? — вирвалося з вуст Яра. — Вона… вона не знає, що я читаю. Що я був у її кімнаті. Що я...
— Бо боїшся, що вона побачить тебе справжнього. Але лише той, хто приймає свою тінь, здатен світити поруч із нею.
Раптом земля навколо почала пульсувати. З темряви проступили інші постаті — розмиті, мов спогади, але потужні. Їхні очі... замість очей порожнеча світились так само, як у Іарулешта. Вони не були мертвими — вони були присутніми.
— Ми пам’ятаємо. І ми дивимось. Але рішення — твоє.
Іарулешт простягнув йому руку. В ній — уламок дзеркала. Від нього йшов слабкий, але теплий жар. 

…Іарулешт простягнув йому руку. В ній — уламок дзеркала. Від нього йшов слабкий, але теплий жар.
— У ньому — не твоє відображення. У ньому — те, чим ти можеш стати. Якщо не відвернешся.
Яр торкнувся уламка — і відчув, як щось у ньому відкривається. Слово, забуте, але близьке, почулося в його свідомості. Іарулешт заговорив знову — тепер голос його був твердим, як присяга.
— Захисти її.
— Кого? — Яр стиснув уламок міцніше. — Кого я маю захистити?
— Мого нащадка.
Яр здригнувся. Його голос став тихим, майже шепотом:
— Хто це?.. Хто він?
Іарулешт подивився прямо в нього. Його очі більше не були глибинами — вони світилися болем і любов’ю.
— Не він. Вона.
І в ту ж мить світ навколо розчинився, як дим. Порожнеча впала, і з неї вирвався Яр.
Він прокинувся різко, майже зі зойком. Серце билося гучно, дихання було збите. Темрява в кімнаті знову стала просто темрявою. Але в ній тепер ховалось щось інше.
Він сидів у кріслі, не рухаючись. Повітря здавалося густішим. Світло вечора змінилося на ніч. У тій тиші не було відповідей. Але було передчуття. Гостре, як ніж: щось зміниться.
І тільки одне слово залишалося в ньому, пульсувало під шкірою:
Вона.
Він сидів у тиші, повільно зводячи погляд до дверей. 

Яр не одразу збагнув, що Міри досі немає. Час тягнувся повільно — сон, книги, голос Іарулешта... Відчуття реальності змішалося зі сном. Але коли він розплющив очі, у кімнаті панувала ніч, і тиша більше не здавалася захисною. Вона тиснула.
Щось було не так.
Він поглянув на двері — зачинені. Поглянув на годинник — стрілки мовчки докоряли. Міра вже давно мала повернутись.
Його серце стиснулося. Він різко підвівся, штовхнув стілець, який глухо впав позаду, і в кілька кроків опинився у вітальні. Там, де панував напівморок, де досі ще жили тіні від його страхів. Він спинився на мить, намагаючись зібратись.
Де її шукати?
Питання било в скроні. Вона могла бути будь-де — у залі, в архіві, у тіньовому крилі. Але він відчував: з нею щось відбулося або ось-ось мало статись.
Я маю її знайти. Ця думка була єдиною ясною серед хаосу.
Він вискочив у коридор, зачиняючи двері лише тому, що це зробило б і Міра. 
Він звернув за ріг — і ледь не врізався в когось. Лише в останню мить встиг зупинитися.
— Яр?! — здивовано озвалась Міра.
Вона стояла в кількох кроках від нього, цілком неушкоджена, спокійна, навіть трохи розсмішена. Поруч — Вортік, що невимушено тримав руки за спиною і здавався цілком задоволеним вечірньою бесідою.
— Ти що, втікаєш від когось? — злегка піддражнив Вортік, піднявши брову.
Яр затримав подих. Погляд його перескочив з обличчя Міри на її постать, руки, очі — наче переконував себе, що все гаразд.
— Я... — він ковтнув повітря. — Я просто… думав, що з тобою щось трапилось.
Міра нахилила голову, її усмішка стала м’якшою.
— Я затрималась, Вортік показував мені нову схему захисту артефактів у Північному крилі. Пробач. Ти хвилювався?
Яр не відповів. Він лише кивнув, занадто розгублений, аби сказати більше. Серце досі билося гучно, а в голові ще лунали слова Іарулешта.
Вона…

— До речі... — Вортік безтурботно посміхнувся, ніби просто згадував щось між іншим, хоча в очах блиснуло щось глибше. Він зупинився і глянув на Яра так, наче розглядав його вперше. — А чи не бажаєш вступити до цього закладу? В тебе гарний потенціал. Мені здається, тебе чекає видатне майбутнє.

Його голос на мить став серйознішим, мов шовк натягнувся на сталевий каркас:

— Якщо, звісно, вирішиш тут навчатись... — Він зробив невелику паузу, потім, з ледь помітною хитринкою в голосі, додав: — Я за тебе, скажімо так, замовлю слівце.

Яр знизав плечима. Він одразу відчув, як всередині щось запекло. Тепле, але з присмаком безсилля.

— У мене... у мене немає такої можливості... — почав він невпевнено, обережно підбираючи слова, але Вортік зупинив його легким жестом, майже як батько, що вже знає, що скаже дитина.