У мами малярія

У мами малярія

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1939 рік, червень. Томаківка.

Підійшовши серед ночі до рідної хати, Петя тихенько постукав у віконце. Він не вибивав пальцями жодної заздалегідь обумовленої мелодії, не подавав ніякого умовного знака, між тим за характером стуку батьки завжди безпомилково впізнавали свого сина серед сотень інших гостей.

У відповідь на стукіт у кухні блиснув вогник, затим почулися ознаки руху в коридорі. Нарешті двері відчинились, і на порозі з’явився Данило.

– Тату, доброї ночі! – кинувся Петя у батькові обійми.

Вони поцілувались, а далі стали в напівтемряві розглядати один одного.

– Ти перетворився на справжнього чоловіка, – з гордістю констатував Данило, по дорозі оцінюючи, що син вищий за нього сантиметрів на десять і набагато ширший у плечах.

– Яким ви мене зробили – такого тепер приймайте, – пожартував Петро, а після, трохи знітившись, запитав: – А де мама? Чому вона, як завжди, не виходить мене зустрічати?

– Мама хворіє. Малярія, – відповів батько. – Зараз вона у ліжку, спить. Лікарі рекомендують обмежити контакти з іншими людьми.

– І давно хворіє? – уточнив син.

– Вже місяців зо два, – прикинув час хвороби Данило, – причому попервах було дуже погано, потім начебто попустило, проте останнім часом напади лихоманки відновилися й відбуваються через день.

– І в чому це проявляється?

– Її спочатку знобить, колотить, невдовзі ломить суглоби та сильно болить голова; а згодом кидає в жар і нудить, – описав перебіг хвороби Данило.

– А що кажуть лікарі? – поцікавився Петя.

– Говорять, що вони вже зробили все, що могли; нині хвороба дала рецидив, переросла в легшу, але хронічну форму, й далі – організм має боротися самостійно.

– Може їй щось потрібно? – запитав Петро у шляхетному пориві.

– Ні. Найкраще, що ми можемо для неї зробити, – це тихенько, щоб вона не прокинулася, лягти спати.

– Ну, тоді так і зробимо, – погодився син, після чого вони навшпиньки пройшли в будинок.

– Даню, хто там прийшов? Петя? – запитала Марія, коли чоловіки обережно проходили повз зачинені двері до зали.

Петро звернув увагу на хриплий, хворобливий голос матері. Він підійшов до дверей спальні й тихенько відчинив їх. Потім заглянув у темряву, намагаючись хоча б щось побачити.

– Так, це я, мамо, – підтвердив хлопець.

– Як у тебе справи? – поцікавилася Марія; при цьому відчувалося, що слова давалися їй важко.

– Все нормально, мамочко, – заспокоїв її син, намагаючись говорити ласкаво й тихо. – Я трохи втомився з дороги та піду спати; ранок мудріший від вечора. Докладніше розповім завтра. На добраніч.

Хлопець швидко зачинив двері, щоб мама не встигла поставити наступне запитання. Він вирішив, що доцільніше буде не збивати рідних зі звичного життєвого ритму.

– Ходімо спати, – Петя махнув рукою батькові, котрий чекав біля дверей, і вони швиденько ретирувалися в залу до своїх ліжок.