Дорога додому на канікули

Дорога додому на канікули

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1939 рік, червень. Запоріжжя – Томаківка.

Нарешті останній іспит літньої сесії було складено. Петя зібрав у сумку свої речі, попрощався з друзями та вийшов надвір.

– Ура! Канікули! Додому! – щосили вигукнув він, коли опинився в безлюдному місці. Цей сплеск позитивних емоцій супроводжувався відчайдушним стрибком, спрямованим кудись до небес.

Знайомою стежкою студент на всіх парусах помчав до залізничного вокзалу. Сонце хилилося до заходу, а треба було ще спробувати сісти на поїзд до станції Мирова.

Цього разу хлопцеві пощастило: вдалося знайти майже сформований товарняк на Марганець. Намагаючись не привертати уваги, він пройшов уздовж потягу, періодично вдаряючи по стінках вагонів, щоб визначити ступінь їхньої заповненості. Дійшовши до голови поїзда, хлопець гулькнув під вагон і, як ні в чому не бувало, попрямував з іншого боку у зворотному напрямку, здійснюючи на ходу подібні ж маніпуляції.

Нарешті він підібрав для подорожі порожній вагон з-під марганцевого концентрату, котрий розміщувався у хвості поїзда. Це був його улюблений тип вагона: конструкція дозволяла легко залазити всередину та з мінімальним ризиком зістрибувати на землю, а в дорозі – досить стерпно сидіти. Вибравши момент, коли на горизонті не було видно людей, Петро різкими відпрацьованими рухами заліз нагору і наступної секунди був уже всередині транспортного засобу.

– Не "люкс", втім для сільської місцевості згодиться, – хихикнув він, проводячи пальцем по запиленому дну вагона.

Відразу ж із сумки була витягнута пошарпана газета, яка послужила імпровізованим сидінням, а щоб скоротати час, в нагоді стала захоплена з собою книга. Не втрачаючи ні хвилини, Петя почав із захопленням перечитувати п’єсу Маяковського «Баня», котра досі, навіть через кілька років після виходу в світ, викликала дискусії як у середовищі літературознавців, так і серед звичайних радянських громадян.

Петрові подобався безкомпромісний революційний стиль Маяковського, його манера різко висловлювати думки. У той самий час незрозуміле, нелогічне самогубство поета вселяло в душу несміливі сумніви.

«Чому він так вчинив? Що чи хто став причиною цього, безумовно, протестного кроку? Якщо така видатна талановита людина вважала за краще розпрощатися з життям, то, можливо, не все так однозначно у нашій дійсності?», – ці та подібні думки самі собою лізли в голову молодого філолога.

Петро на якийсь час відклав убік книжку й вийняв із внутрішньої кишені складений учетверо аркушик паперу. На ньому було каліграфічним почерком виведено текст передсмертної записки Маяковського:

«У тому, що вмираю, не звинувачуйте нікого, і будь ласка, не пліткуйте. Небіжчик цього страшенно не любив...», – вкотре прочитав парубок останні рядки поета.

Він узявся зіставляти ідеї та сюжет «Бані» з критичними статтями Єрмілова, а також із посилами передсмертного листа Маяковського.

«З одного боку, критика Маяковським бюрократизму начебто правильна й необхідна. І як завжди, разюча та нещадна, – розмірковував Петро. – Але з іншого – чи не перехопив поет через край?! Чи не став, свідомо або несвідомо, на бік класового ворога? Чи не похитнув підвалини радянської влади?»

Так і не знайшовши однозначної відповіді на ці питання, студент продовжив читати.

Раптом пролунав наростаючий уривчастий брязкіт, начебто вишикувані в довгу низку величезні кісточки доміно заходилися дружно валитися одна на одну. І хоча Петі був добре знайомий цей звук потягу, що рушає, його несподівана поява щоразу викликала у молодого чоловіка легкий переляк. В цей момент здавалося, що розкотиста гуркітлива хвиля ось-ось захлисне утлий тимчасовий притулок мандрівника, котрий у ньому зачаївся, мимохідь підім’явши під себе його тіло разом з усіма жаданнями, планами та мріями.

У перші хвилини руху поїзда Петрові ще вдавалося сяк-так продовжувати читання, однак незабаром стало зовсім темно. Тому він зайнявся вивченням зоряного неба. До різі в очах напружуючи зір, хлопець вдивлявся у яскравий, майже повний диск місяця; йому здавалося, що там зображений фінальний момент бою гладіаторів, коли переможець стоїть над поваленим супротивником, готовий будь-якої миті встромити у нього свій тризуб. Одразу ж фантазія перенесла мрійника в інший, фантастичний і такий приємно-привабливий світ.

...

Заскреготіли колеса; відцентрова сила потягу, що повертає, змусила молодика впертись руками у борт вагона, аби остаточно не забруднити об нього одяг.

«Треба збиратися на вихід», – нібито дав собі установку Петя.

Він упакував сумку, закинув її за спину та приготувався до висадки. Ось, нарешті, й довгоочікуваний крутий поворот. Тут ешелон сильно збавляє швидкість, і саме тут найзручніша ділянка для зіскакування з поїзда.

Петро різко підстрибнув, ухопився за борт вагона, підтягнувся. І ось він уже висить зовні, виглядаючи прийнятну зону для приземлення. Р-раз, – за мить після зіскоку хлопець відчув під собою твердий ґрунт. Спочатку, ледве встигаючи перебирати ногами, побіг поряд із потягом, а потім поступово став пригальмовувати. Зрештою він зупинився.

– Ну що ж, цього разу навіть не впав, – задоволено констатував студент.

Йому потрібно було пройти ще кілька кілометрів, між тим нічна прогулянка по свіжому повітрю, котре обдавало тіло приємною прохолодою, була тільки в радість.

Хлопець ішов, широко розправивши плечі, вдихаючи на повні груди пряні аромати літнього степу. Він раз по раз закидав голову, вдивляючись у розкрите навстіж зоряне небо, яке манило своєю глибиною та нескінченністю. В такі моменти хотілося злетіти й розчинитись у галактичній нірвані. Але в найменш підходящу мить, коли душа вже готова була відлетіти далеко-далеко, цьому високому пориву ставала на заваді знайома вузенька стежка. Наче в помсту за недостатню до неї увагу вона раптом виляла вбік і губилася під ногами. При цьому грудки землі вкупі з густою травою заважали йти; тож мрійнику доводилося, попри бажання, перемикати увагу з небесного на земне.