Розмова з друзями у гуртожитку

Розмова з друзями у гуртожитку

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1938 рік, жовтень. Запоріжжя.

У двері постукали.

– Відкрито! – крикнув Матвій, трохи повертаючись на ліжку так, щоб було видно, хто прийшов.

Через кілька секунд у проймі показалися сусіди з кутової кімнати Іван та Віктор. Обидва вони навчалися в паралельній групі, й часто заходили до хлопців то на чай, то на вечерю, то для спільного проведення часу. Майже щодня студенти дружною компанією разом бігали на спортмайданчик, а у вільний час і за підходящої погоди ходили на Дніпро, або в популярні публічні місця Запоріжжя – кінотеатри, музеї, парки, виставки, магазини тощо.

Петя знав Івана та Віктора ще й по гуртку Зінчука. Вони були у Дмитра Миколайовича на доброму рахунку, оскільки чудово виконували в дискусійному клубі відведену їм роль "нігілістів". Обидва хлопці відрізнялися гострим, хоча й трохи авантюрним, розумом, були начитаними та чудово орієнтувалися як в українській, так і у зарубіжній літературі.

Особливо цікаво було спостерігати за тим, як, ухопившись за якусь парадоксальну думку, друзі з відкритим забралом ішли в штикову атаку на основи сучасної літератури, наводячи на захист своєї сумнівної позиції все нові й нові хисткі аргументи, вибудувані, проте, у досить стрункий логічний ланцюжок. Петя так не вмів, а тому щиро захоплювався цією дивовижною винахідливістю та войовничістю товаришів.

– Добрий вечір у вашій хаті! – широко посміхаючись, проголосив Іван.

Незважаючи на невисокий зріст, у дружньому тандемі з Віктором він був ведучим, хоч і міг періодично на деякий час віддавати ініціативу напарникові.

– Кому добрий, а кому й нервовий, – відповів Петро, натякаючи на вельми неприємний осад, залишений комсомольськими зборами.

– Так ми якраз і прийшли підсолодити чайком та булочками твій не дуже радісний настрій, – включився Віктор, ставлячи на стіл чайник. – Окріп готовий, заварка й цукор є.

– Гаразд, давай почаюємо, заспокоїмо нерви, – погодився Петя, злазячи з другого ярусу. – Проте краще б підтримали мене на зборах.

– Краще чи гірше – це спірне питання, – багатозначно проговорив Івась.

Він почав по-господарськи розставляти кухлі на столі, одночасно контролюючи реакцію співрозмовників.

– Що ти маєш на увазі?! – не надто дружелюбно запитав Сергій. – Вважаєш, що ваша допомога товаришеві могла йому зашкодити?

– Не кип’ятись, Сергію, – спробував осадити приятеля Вітя, – рішення зборів вийшло нормальним і без нашої участі; що справа до цього йде, було видно вже з самої логіки розвитку подій.

– Може й так, втім додаткові слова підтримки Петі точно б не завадили – маслом кашу не зіпсуєш!

– Єдине, чого б ми з Віктором домоглися, підключившись до Петіного захисту цього разу, – із розстановкою продекламував Іван, заварюючи чай, – так це того, що нас теж зарахували б до групи його однодумців.

– А ви що ж, опоненти? Чи боїтеся назватись друзями?! – з викликом вклинився в дискусію Матвій.

– Ні те, ні інше. Просто не хочемо передчасно викладати всі наші козирі на радість підлабузникам і попутникам, котрі паразитують на Комуністичній партії! Чи ви не бачите, куди рухається комсомольська організація інституту під мудрим керівництвом таких, з дозволу сказати, ватажків, як Венічка Байстрюк, Аксюшка Скрипачов, Верунька Сопко та, зрештою, як і вся їхня так звана комсомольська верхівка?! – відрізав Івась, жорстко дивлячись у вічі Матвію.

– Все одно ми не повинні нічого приховувати від наших наставників-більшовиків! – із запалом промовив Сергій. – Потрібно прямо висловлювати свою думку, називати речі своїми іменами, а Комуністична партія розбереться, хто їй друг, а хто ворог! Ось сьогодні ж результат, у кінцевому підсумку, позитивний! І за це варто подякувати парторгові нашого інституту товаришці Моргун!

– Згоден, Олена Геннадіївна цього разу, як і в багатьох інших випадках, діяла чесно та рішуче, по-ленінськи, – розділив думку Сергія Віктор, – а якби її не було на місці?!

– Тоді б мені не виплутатися, – сумно констатував Петро.

– Саме так! – підхопив канву дискусії Іван. – У Моргун поки що виходить спрямовувати процес у правильне русло. Але навколо неї купа негідних посіпак і сволот, в тому числі й у парторганізації, і в комсомолі! Хтось же їх туди просуває! По-моєму, це свідчення того, що "в Данському королівстві щось негаразд".

– Не знаю, – завагався Петя, – я вважаю Олену Геннадіївну справжнім ленінцем і майстерним апаратником, а тому все-таки думаю, що незважаючи на складнощі, їй удасться навести лад із кадрами. Сьогоднішній випадок також допоможе керівництву зробити правильні оргвисновки.

– Ну ти й упертий! – обурився Віктор. – Невже і після арешту батька, і після сьогоднішньої виволочки щодо тебе, й після ганебної поведінки комітету комсомолу ти все ще не змінив своєї думки відносно необхідності реформування комсомолу та партії?

– Напевно, почасти ти маєш рацію; треба визнати, що в нашому інституті у реалізації гасла товариша Сталіна «Кадри вирішують все!» допущено деякі прорахунки, – погодився Петро, – поза тим я вірю, що більшовики зуміють, із нашою допомогою, покращити ситуацію й очиститися від випадкових попутників!