Комсомольські збори факультету

Комсомольські збори факультету

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1938 рік, жовтень. Запоріжжя.

До зали вони прийшли задовго до початку комсомольських зборів. Наталка мало не силоміць затягла Петю за найдальший кутовий стіл. Хлопець не особливо опирався: зрештою, яка різниця, де сидіти, а дівчині буде спокійніше. Не можна сказати, що він так уже переживав про стан подруги, між тим у даному випадку вирішив просто дотримуватися свого звичайного принципу – робити людям послугу, якщо для цього не потрібно переступати через себе або витрачати непропорційно великі зусилля.

Тим більше, що зараз ішлося про Наталку. Петя відчував її особливе ставлення до себе, підозрював, що вона в нього закохана. Хоча сам поки відносився до дівчини хіба що із симпатією. Так, вона була привабливою, можна навіть сказати, що гарною. Проте не це хлопець вважав головним її достоїнством. Найважливішою Наталчиною якістю, котру Петро цінував понад усе, була її відданість. Беззавітна. Безоглядна. Порівняна лише з материнською. У які б халепи не потрапляв хлопець, які б неприємності чи небезпеки не виникали на його шляху, – а це траплялося часто-густо, – Наталка завжди однозначно приймала Петіну сторону, ставала пліч-о-пліч та була готова розділити негаразди. І Петя поступово переймався до дівчини почуттям вдячності, яке згодом цілком могло перерости у щось більше.

Ближче до четвертої години почали підтягуватися інші студенти. Вони розсаджувалися по вільних місцях, здебільшого теж намагаючись розміститися недалеко від гальорки. Поступово людський гомін заповнив аудиторію. За кілька хвилин до призначеної години прийшло начальство. Попереду гордо прокрокувала секретар партійної організації інституту Олена Геннадіївна Моргун, за нею – декан факультету мови і літератури Владислав Олександрович Воротюк, а далі – свита із секретарів та активістів комсомольських організацій інституту, факультету й курсу. Поява керівників одразу ж звела нанівець шум у залі. Встановилася майже мертва тиша. Члени активу, що розсілися в президії, демонстративно стали розкладати якісь папери, паралельно перемовляючись між собою. Нарешті Олена Геннадіївна кивком голови подала сигнал комсоргу факультету мови і літератури Лізі Каленик розпочинати запланований захід. Та спритно підвелася.

– Товариші! – силкуючись виглядати якомога солідніше, виголосила комсомольський ватажок. – На наших сьогоднішніх зборах присутня секретар партійної організації інституту, член ВКП(б) з 1923 року Олена Геннадіївна Моргун! Привітаємо представника нашої рідної Комуністичної партії!

Ліза першою взялася інтенсивно плескати в долоні. Інші присутні також включились у дійство. Дотримавшись пристойного періоду оплесків, доповідачка подала знак присутнім, а коли овація стихла, продовжила:

– Крім того, допомогти нам у наведенні ладу на факультеті прийшли керівники комсомольської організації інституту!

Процедура аплодування повторилася з дещо меншою інтенсивністю та тривалістю.

– Сьогоднішнім порядком денним пропонується розглянути питання про підвищення пролетарської пильності на другому курсі нашого факультету, а також про очищення наших рядів від посібників контрреволюції, – приступила Ліза до суті справи, – будуть інші пропозиції?!

Відповіддю була тиша.

– Оскільки інших пропозицій немає, – ухвалюється одноголосно. Слово надається секретареві комсомольської організації другого курсу Веніаміну Байстрюку, який доповість нам інформацію про тривожний сигнал.

Байстрюк пройшов до трибуни, розклав свої папери, а потім, по-орлиному оглянувши зал, почав читати домашню заготовку:

– Товариші! На лютнево-березневому 1937-го року пленумі ЦК ВКП(б) товариш Сталін в доповіді «Про недоліки партійної роботи й заходи ліквідації троцькістських та інших дворушників» закликав "розбити і відкинути геть гнилу теорію про те, що з кожним нашим просуванням вперед класова боротьба у нас повинна нібито все більше й більше затухати". Про це ж пише в «Учительській газеті» № 92 від 9 липня цього року і товариш К.Гайворонський. У статті «Соціалізм і комунізм» він акцентує увагу на тому, що "нещадна боротьба з усіма та всілякими ворогами народу – найперший обов’язок кожного громадянина СРСР". Взявши на озброєння ці принципи, партія більшовиків і наш уряд вживають заходів для ліквідації ворогів народу в народній освіті УРСР, про що й повідомляють в «Учительській газеті» за номером 93 від 11 липня цього року товариші Я.Мостова та С.Золотухін. Ми не можемо залишатися осторонь цього процесу. Навпаки, як неодноразово навчав товариш Сталін, радянські люди повинні підвищувати пролетарську пильність і постійно очищати свої лави від посібників контрреволюції. На згаданому пленумі наш вождь прямо попереджає нас: «Необхідно пам’ятати все це й бути напоготові!»

Веніамін відірвався від папірця та знову оглянув зал; Петі здалося, що на ньому погляд комсорга затримався трохи довше, ніж на інших.

«Та ні, дурниці», – заспокоїв себе хлопець, хоч і відчув якийсь дискомфорт.

– Ми зібрали вас тут у зв’язку із сигналом, котрий надійшов до комсомольської організації. Нам стало відомо, що батько студента другого курсу Шаблі Петра заарештований, – підтвердив доповідач до того нечіткі Петіні побоювання. – Я, як комсорг курсу, зобов’язаний адекватно реагувати на таку інформацію, а тому ініціював проведення комсомольських зборів, присвячених цьому кричущому факту. Якщо сигнал виявиться правдою, я наполягатиму на неприпустимості перебування сина ворога народу в лавах ВЛКСМ, – відразу ж поспішив оголосити свою непримиренну позицію Веніамін.

Люди схвильовано зашуміли. Деякі почали обертатися. А Байстрюк тепер уже з якимось злим прищуром уп’явся очима в Петра. Того негайно кинуло в жар; обличчя зробилося багряним. У Наталки, яка сиділа поруч, по спині потік струмочок поту. Їй коштувало величезних зусиль упоратися зі стресом, але бажання допомогти коханій людині змусило зібрати в кулак усю свою силу волі та стійко триматися. Петро набрав повні легені повітря й смикнувся, щоб підвестися, втім Наталка міцно стиснула йому кисть і втримала на місці. Для дівчини такий поворот подій був несподіванкою. Звичайно, за непрямими ознаками вона давно здогадувалася, що у Петі вдома щось негаразд, проте в душу не лізла. «Якщо захоче – сам розповість», – резонно вважала подруга. Однак зараз справа набувала зовсім іншого обороту й вимагала від неї не толерантності, а допомоги і підтримки.