Наталка вмовляє Петю не втручатися

Наталка вмовляє Петю не втручатися

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1938 рік, жовтень. Запоріжжя.

Своєю чергою йшла звичайна рядова лекція. Викладач диктував основні тези з теорії літератури, а зігнуті над зошитами студенти, що сиділи за столами, здебільшого зображували бурхливу діяльність із конспектування почутого.

Раптом вхідні двері відчинилися, й на порозі з’явився секретар комсомольської організації курсу Веніамін Байстрюк. Останнім часом він все рідше був присутнім на заняттях, віддаючи левову частку свого часу громадській роботі.

– У мене оголошення, – не вітаючись і не вибачаючись, безпардонно заявив він.

Його погляд був звернений кудись повз людей, у проміжок між лектором та однокурсниками. В присутності Веніаміна і викладачі, і студенти почувалися ніяково. Всі вони сприймали цього улюбленця секретаря парторганізації факультету, як недоторканного; але якщо перші у зв’язку з цим були змушені заплющувати очі на його витівки та зневагу до навчання, то другі остерігалися свого "комсомольського ватажка" через його підленьку натуру, доноси й нерозбірливість у засобах.

– О 16:00 комсомольські збори факультету, – повідомив далі Байстрюк, – явка всіх обов’язкова. Розглядатиметься питання про підвищення пролетарської пильності та очищення наших рядів від посібників контрреволюції.

Студенти загомоніли, почали переглядатись. Петро відчув, що червоніє. Поглянувши на лектора, він побачив, що той теж почервонів. Це і зрозуміло, адже нічого доброго майбутня подія не віщувала. А не йти на збори було просто небезпечно: могли звинуватити у всіх смертних гріхах.

За час навчання Петя вже більше десяти разів був присутній на подібних розбірках, які часто являли собою побиття чергових жертв. Гнітюча атмосфера комсомольських зборів посилювалася ще і представниками інститутського та партійного керівництва, котрі брали участь у заході. Своєю поведінкою вони зазвичай заохочували студентів до малодушності й підозрілості.

Оголошений Веніаміном сьогоднішній порядок денний прямо свідчив про майбутнє "полювання на відьом", як завжди, заздалегідь зрежисоване та часто абсолютно несподіване для об’єктів переслідування.

Нині, через арешт батька, Петя перебував у "групі ризику". Хоча в інституті він нікому ні словом не обмовився про цю подію, все ж таки інформація могла просочитися з непрямих джерел. Й у такому разі будь-яке випадково сказане слово, не кажучи вже про звичайну для Петра принципову позицію, загрожувало бути поставленим йому в провину з непередбачуваними наслідками. Ці невеселі думки розбурхали хлопця. Залишок лекції він просидів, як на голках, при цьому нічого не записуючи, а лише періодично змахуючи з чола виступаючий піт.

– Петю, не переживай так, все обійдеться, – ледь дочекавшись перерви, прийнялася заспокоювати хлопця Наталка, яка із тривогою спостерігала за ним під час пари.

Дівчина взяла друга за руку, віддано подивилась у вічі. Закохана без особливої відповіді з боку хлопця, вона готова була на все, аби догодити Петрові, аби донести до нього свою любов та отримати хоча б малу надію на взаємність.

– А я й не хвилююся, – почав козиритися той.

– От і добре, – погодилася Наталя, – тоді давай прогуляємося.

– Давай.

Молоді люди стали походжати інститутським двором. Намагаючись відволікти Петю від тривожних думок, дівчина закидала його інформацією про справи в гуртожитку, про роботу літературного гуртка та плани на завтра. Однак хлопець явно не хотів вникати у ці дріб’язкові проблеми. Тоді, бачачи марність своїх зусиль, Наталка вдалася до останнього з прийомів, котрі залишалися в її арсеналі:

– Петрику, якщо у тебе є до мене хоч якесь дружнє почуття, виконай, будь ласка, одне-єдине моє прохання? – прощебетала вона, так само віддано заглядаючи в очі.

Петро запитливо глянув на супутницю, а вона, злякавшись свого ж, як їй здалося, нахабства й можливої негативної відповіді, тут же продовжила:

– Ти ж знаєш, що я тебе ніколи ні про що не просила. Адже ж правда? А ти завжди намагаєшся виконувати прохання інших людей. То невже ж ти відмовиш мені, якщо тебе попрошу я?

– Ну кажи вже, про що ти хочеш попросити! – не витримав потоку слів хлопець.

– Не задавай питань та не висловлюй своєї думки на зборах, – випалила Наталка, і тут же, не даючи Петі схаменутися, затараторила: – Давай заздалегідь займемо місця на гальорці й тихо досидимо до кінця заходу, не встряючи в дискусію. А після зборів я обіцяю, що беззаперечно виконаю десять твоїх прохань.

– Що це на тебе найшло? – здивувався хлопець.

– У мене погане передчуття. Я боюся за тебе, – зізналася дівчина.

Петя замислився. Ховати голову в пісок він не звик; натомість завжди мав свою точку зору та прямо її виказував. Молодий чоловік був упевнений, що саме в цьому полягає взятий на озброєння Комуністичною партією принцип демократичного централізму: думки, виражені рядовими членами суспільства, мають бути проаналізовані, а найкращі з них – реалізовані у централізованому порядку. Така позиція була, в уявленні Петра, безумовно правильною. Втім у нинішній ситуації... Коли батько під слідством... Можливо, Наталка й має рацію? Може, варто тимчасово перестати донкіхотствувати? Адже інші ж сопуть собі тихенько в дві дірочки – і їх не чіпають. Так і дотягнуть до диплома без ексцесів…