Студентські будні після арешту батька

Студентські будні після арешту батька

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1938 рік, вересень. Запоріжжя.

Пройшло майже три місяці після арешту батька. Ця сама по собі похмура подія додатково спричинила низку дуже суттєвих ускладнень. Спочатку Петрові доводилося доглядати матір, у якої з цього приводу стався нервовий зрив. Коли ж становище із маминим здоров’ям трохи стабілізувалося, довелося витратити багато часу та грошей на пошуки місця утримання батька і хоч якусь допомогу йому.

Крім того, без зарплати глави сім’ї грошові надходження до сімейного бюджету майже припинились. А ті невеликі запаси готівки, котрі були у Шаблів, швидко закінчилися. Тому довелося навіть влізти в борги.

Через брак коштів Петя був змушений підробляти випадковими заробітками. У Томаківці він спершу трудився на будівництві, згодом на складі, а наприкінці канікул на базарі. Всюди доводилося важко працювати фізично; водночас винагорода за труд була переважно невеликою. І все ж такий режим роботи дозволяв сяк-так зводити кінці з кінцями й підтримувати хвору матір.

Тяжче стало, коли довелося виїхати до Запоріжжя. Інститутські заняття займали більшу частину дня; плюс на домашні завдання теж потрібно було чимало часу. А стипендії не вистачало навіть на задоволення власних потреб, не кажучи вже про допомогу батькові та матері. Тому доводилося заробляти на хліб насущний ночами.

Ось і останні три ночі Петро розвантажував вагони. Втратити такий шанс він не міг. Справа в тому, що підробіток взагалі знайти було непросто, а тут підвернулася досить непогано оплачувана робота на залізниці, котра траплялася дуже рідко.

– Вставай, роботяго! – наполегливо смикав Петю за плече одногрупник Сергій.

– Секунду, – пробурмотів крізь сон свою улюблену відмовку Петро.

– Вставай, вставай! – не вгавав Серьога. – Далі тягти нікуди. Я чув, як ти прийшов з вагонів під ранок, та не чіпав тебе до останнього, втім нині часу вже не залишилося.

Все ж таки Петя ніяк не міг перемогти сон і знову провалився у забуття.

Через якийсь час уже Матвій різко висловився в бік друга:

– Петю, вставай! Ми йдемо на заняття, і якщо ти наразі знову заснеш, тебе вже ніхто не підніме.

Товариш потягнув його за руку, намагаючись посадити.

– Гаразд, дякую, що розбудив, – ледве утримуючись на ліжку в сидячому положенні, промовив Петро.

Хлопці пішли. Петя ще деякий час боровся зі сном, то намагаючись розплющити очі, то протираючи їх пальцями, то трясучи головою. Нарешті він різко підвівся і в напівсонному стані пішов умиватися. Благо, холодна вода подіяла освіжаюче. Повернувшись до кімнати, студент виявив, що спізнюється.

«Нічого, якщо піти прямо зараз, то можна ще уникнути прогулу, – заспокоїв він себе, – п’ять-десять хвилин можуть і не зарахувати за запізнення».

Процес одягання зайняв не більше двох хвилин. Ще хвилина пішла на вибірку й укладання в портфель навчального приладдя. Потім хлопець дістав із коробки яйце, проробив у ньому невеликий отвір, кинув щіпку солі та з насолодою випив. Майже відразу така процедура роздратувала почуття голоду, яке до того ще дрімало. Мить повагавшись, Петя все ж не зміг утриматися від спокуси й подвоїв порцію "сніданку". Півлітровий кухоль води підвів рису "трапезі".

Дорогу до інституту студент подужав бігом, поза тим все одно спізнився хвилин на сім.

– Дозвольте? – запитав Петя, стоячи у дверях аудиторії.

– Заходьте, – коротко відповіла доцент Узлова.

Жінка жорстко глянула на студента, що проштрафився, всім своїм виглядом висловлюючи невдоволення. Бачачи це, Петя зіщулився, сів за задній стіл аудиторії та постарався злитися з фоном. Він і близько не підозрював, що наметане око Світлани Вікторівни, яка багато років викладала психологію, як відкриту книгу прочитало і його стан, і цілком передбачувану реакцію. Не знав хлопець і того, що виставлений напоказ суворий фасад Узлової насправді маскував добродушну посмішку, котра повсякчас прагнула вирватися назовні.

Тема практичного заняття про зв’язок уяви й емоцій була цікавою. Світлана Вікторівна наочно та зрозуміло, на практичних прикладах показувала механізм цього зв’язку, а студенти брали активну участь у дискусії. Тільки Петя ніяк не міг вбудуватися в перебіг процесу. Його очі самі собою заплющувалися, а голова раз у раз падала на груди. Бачачи стан студента, викладачка дала йому спокій. З горем пополам, перемагаючи бажання заснути, хлопець досидів до кінця заняття.

А за десять хвилин була наступна пара, і знову психологія. Щоправда, тепер уже лекція. У велику світлу аудиторію набилося під сотню чоловік. Петя загубився на гальорці, сподіваючись таким чином менше мозолити викладачеві очі своїм сонним виглядом.

Світлана Вікторівна читала лекцію в розміреному темпі, вимовляючи фрази монотонним заколисуючим тоном. Студенти конспектували; однак у Петі не було на це сил. Вдаючи, ніби щось записує, він поклав голову на плече та непомітно задрімав.

Прокинувся хлопець від того, що хтось тормошить його за плече. Він стрепенувся, розплющив очі й одразу виявив біля себе Узлову. Мобілізуючи залишки доступних організму резервів, горе-студент взявся щосили зображати неспання. У відповідь Світлана Вікторівна лише іронічно посміхалася.