Палій

Палій

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1942 рік, березень. Виправно-трудовий табір "і"/6.

Тихін Кочєв акуратно постукав, затим злегка прочинив двері кабінету помічника начальника табору з режиму і, просунувши в утворену щілину свій приплюснутий ніс, неголосно спитав:

– Можна?

– Заходьте, не соромтеся, – підбадьорив його Приходько.

Однак Тихін, який завжди з опаскою та настороженістю відносився до будь-якого начальства, спершу неквапливо оправив одяг, кілька разів почовгав підошвами чобіт об неіснуючу підлогову ганчірку й тільки потім протиснувся всередину.

– Сідайте, будь ласка, – включився в дійство Петро, показуючи гостю на стілець.

Кочєв повагом оглянув обстановку, розгладив волосся на голові, на бороді та вусах.

– Спасибоньки, – тихо сказав він і, озираючись на всі боки, якось по-мишачому прошмигнув на запропоноване місце.

– Ну, розкажіть, що Ви можете запропонувати з приводу організації сільськогосподарської ділянки, – першим не витримав мовчання, яке надто затягнулося, Олексій Приходько.

– Відомо, що: робити те, що Ви запропонували, – злегка розкланюючись начальству, котре сиділо по обидва боки, промимрив Тихін.

– А що з того, що ми запропонували, Ви вмієте робити? – наслідуючи специфічну говірку мужика, запитав Петя й одночасно непомітно підморгнув Олексієві.

– Та все й умію, – просто відповів Кочєв і знову замовк.

– І перетворити вирубку на поле? – зацікавився Петро.

– Так.

– А що для цього потрібно зробити? – з усіх сил начальник робочої зони намагався розговорити мовчазного підлеглого.

– Кулиги, – Тихін знову обмежився одним словом.

Почувши у відповідь незнайомий термін, Петя розгубився. Не знаючи, як далі вести розмову, він відкинувся на спинку стільця і в розпачі глибоко зітхнув.

– А розкажіть, звідки Ви, чим займалися до табору? – прийшов на допомогу другові Олексій.

– Селянин, із комі-зирян, – відрізав мовчун.

– А як у Вас на Батьківщині роблять ці… кулиги? – Приходько мобілізував усі резерви виснаженої небалакучим співрозмовником витримки.

– Ну, відомо як. Насамперед організовуємо з чоловіками розвідку: йдемо в ліс і шукаємо гарне місце для підсіки.

Почувши від Тихона таку довгу фразу, Петро підбадьорився та приготувався до подальшої стимуляції розмови шляхом задавання наступних питань. Проте робити цього не знадобилося. Пригадавши Вітчизну, Кочєв ніби занурився в атмосферу організації підсіки. Він уявив себе у лісі з бригадою односельців. Ось вони з інструментами та рушницями йдуть до місця роботи; тут і старики, і баби, й підлітки. Але кістяк бригади – досвідчені, ядрені мужики. Тихонові не хотілося відпускати дорогі серцю спогади, котрі так несподівано нахлинули; і щоб продовжити їх приємне відлуння, він узявся говорити.

– Потім, зрозуміло, валимо дерева, всі під корінь. Тут уже збираються найздоровіші хлопці: робота не з легких. Я зазвичай був у них бригадиром, а моя донечка Варя – кухаркою. День працюємо, а надвечір – святкова вечеря з кулішем, дичиною та чарочкою, – обличчя мужика розпливлось у задоволеній посмішці, зморшки розгладилися.

– Варюша у мене – любителька пополювати, – віддавався подальшим спогадам Тихін Кочєв, – встане ранесенько, за рушницю – і в ліс. Ще сокири не почали рубати – а вона вже зі здобиччю повертається. Око гостре, будь-якому мужикові фору дасть, – із гордістю розповів притихлим слухачам мешканець північних місць та замріявся.

– А що ж далі з поваленим лісом роблять? – обережно, боячись сполохати спогади співрозмовника, спитав Петя.

– Залишаємо сохнути до весни, а там укладаємо гілки та колоди для спалювання й чекаємо вдалого моменту. Найскладніше – правильно влаштувати пожежу: тут потрібні майстри, – повчально промовив Тихін. І Петро з Олексієм побачили, як на очах розпрямляються зігнуті плечі селянина.

– Ну, а далі? – заохотив Кочєва помічник начальника табору з режиму.

– Згодом палимо вирубку, даємо жару охолонути, розрівнюємо попіл – і прямо в нього сіємо насіння. Все!

– А чи можна у нас організувати підсіку? Наприклад, на Ближній лісосіці? – задав Петро питання, котре цікавило його найбільше.

– Думаю – можна, тільки треба прикинути, як. Адже колоди ми з лісу прибираємо, – констатував Тихін, потроху відходячи від спогадів.

– Якщо Ви були бригадиром у себе на Батьківщині, то, мабуть, зможете організувати роботу й тут? – припустив Петро. – Як Ви подивитеся на пропозицію зайнятися цим негайно? Знайдіть кілька людей собі на допомогу, а ми підсобимо в міру сил. Знову ж таки – всім посилений пайок. Згодні?

– Згоден, – знову одним словом, після нетривалої паузи, відповів Тихін.

– Тоді приступайте. За два дні чекаю на Ваші пропозиції, – завершив розмову Петро.

До виходу Кочєв ішов, посміхаючись. Іронія долі полягала в тому, що заняття, через яке він потрапив до таборів, зараз знадобилося і для порятунку табору.