Іспит зі старослов’янської мови

Іспит зі старослов’янської мови

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1938 рік, червень. Запоріжжя.

Сесія була в самому розпалі, і зараз студенти мали складати іспит зі старослов’янської мови. Петро прокинувся, як завжди, рано й негайно почав вивчати недочитаний, уже третій за ліком, підручник, плануючи присвятити цьому заняттю кілька годин. Таким вчинком він порушував одразу два власних правила: не доучувати предмета в день складання екзамену та йти на іспит першим. Вимушена зміна поведінки була продиктована тим, що, на відміну від попередніх сесійних епізодів, нині впевненість хлопця у своїх силах не виглядала такою міцною.

За розповідями студентів третьої та четвертої груп, які вже встигли в повному складі провалити іспит, вимоги до знань підопічних у професора Зінчука були настільки ж високі, як і до рівня підготовки власних лекцій. І хоча всі попередні екзамени Петро легко здавав на "відмінно", цього разу йому дуже хотілося не лише отримати гарну оцінку, але й максимально показати улюбленому викладачеві свої здібності.

– А ти що, на іспит не йдеш? – підсміюючись, запитав Сергій, коли виходив із кімнати о десятій годині.

– Ще встигну. Залишилося повторити часи та відмінювання, – відповів Петро, гарячково гортаючи книгу.

– Дивись, не спізнися! – хихикнув Серьога і грюкнув дверима.

А Петя застряг на заучуванні неправильних дієслів. Він страшенно не любив зубрячки й завжди віддавав перевагу струнким, логічним побудовам. Втім при оволодінні іноземними мовами без цього не обійтися, і доводилося, як дятлу, довбати граніт старослов’янської словесності. Слава Богу, виклад матеріалу в книзі, котру хлопець опрацьовував нині, був доступнішим та зрозумілішим, ніж у попередніх.

Коли годинник показав по одинадцятій, стало зрозуміло, що з намічених уранці десяти розділів повторно прочитати два останніх не вийде: треба бігти на екзамен.

– Ну, гаразд, дочитаю під аудиторією, – вирішив Петро, одягаючи вишиванку й хапаючи книгу під пахву.

Прискореним кроком студент рушив до інституту. Дорогою неподалік від гуртожитку він зустрів Захара.

– Ну як, здав? – мимохідь запитав Петя.

– Яке там! Незадовільно! – роздратовано відповів друг, махаючи від безвиході рукою. – Я відчуваю, доведеться мені ще не раз до Зінчука ходити. А як ти?

– Іду здаватися!

– То ти ще не був на іспиті? – здивувався Захар.

– Ні.

– Ну, тоді біжи! Коли я виходив, під дверима вже нікого не було.

Петро рвонув далі на всіх парусах.

Біля входу в інститут хлопець окликнув одногрупницю Тамару:

– В якій аудиторії здаємо? – спитав він.

– У дев’ятій, проте екзамен уже скінчився.

Розгублений Петро побіг ще швидше, на ходу вигадуючи, як вийти з незручної ситуації. Так і не винайшовши нічого розумного, він прочинив двері.

– Дозвольте, Дмитре Миколайовичу? – якнайблагопристойніше промовив горе-студент, просовуючи в щілину голову.

– Заходьте. Що у вас?

– Хочу скласти іспит зі старослов’янської мови.

– Але ж екзамен закінчено, – здивувався професор, – Ви що ж, запізнилися, чи що?

– Я вчив до останнього і не розраховував, що все завершиться так швидко, – Петро завагався, не знаючи, яку лінію подальшої поведінки вибрати.

Зазвичай він проходив іспит першим. При цьому повністю використовував час, що надавався для підготовки питань екзаменаційного білета; ретельно обмірковував відповіді, складав план, записував основні тези на листочку. Однак у сьогоднішній форс-мажорній ситуації, щоб досягти результату, доводилося відходити від звичної процедури.

«Треба йти ва-банк: пан або пропав!» – вирішив хлопець, ще більше розправляючи широкі плечі.

– Дайте мені шанс. Я готовий відповідати без підготовки, – чітко промовив молодик після невеликої паузи, з гідністю підводячи голову.

– Ну, знаєте, такого в моїй практиці ще не бувало, – Зінчук спочатку невдоволено скривився, проте згодом ледь помітна грайлива іскорка промайнула на його обличчі, що дало Петі сигнал надії.

– Я усвідомлюю, що неправий, але дозвольте знаннями спокутувати свою провину, – студент подивився на викладача сміливим відкритим поглядом.

– До цього моменту із трьох груп, котрі здавали дану дисципліну, жоден студент не отримав навіть "задовільно". Я так розумію, що Ви, незважаючи на запізнення, беретеся зламати цю закономірність? – Дмитро Миколайович зміряв поглядом Петра, поза тим крізь напускну строгість професора пробивалася прихована цікавість.

– Берусь! – Петі не було чого втрачати, й він "кинувся у вир із головою".

– Ну гаразд, давайте спробуємо.

Зінчук узявся виймати з портфеля недавно покладені туди документи та відомості про проведення іспиту.

– Шабля Петро Данилович, чи не так? – запитав він, трохи посміхаючись і тим самим змінюючи гнів на милість.

– Так точно.

– Вибирайте білет, – запропонував професор, подібно до круп’є розкладаючи на столі картонні картки, котрі своїм виглядом нагадували гральні карти, але великого розміру.

Петя витяг першу-ліпшу листівку.

– Номер вісімнадцять, – повідомив він, на ходу переглядаючи питання.

За "законом підлості" одне з завдань містило саме той пункт, який Петро не встиг дочитати зранку. Втім це завдання йшло четвертим із п’яти. Натомість решту тем хлопець знав добре.

– Система приголосних звуків у старослов’янській мові, їхня класифікація, – студент оголосив перше питання і відразу перейшов до відповіді на нього.

Почавши з порівняльно-історичного аналізу процесу становлення старослов’янських звуків, хлопець плавно перейшов до зіставлення їх із відповідними звуками в сучасних слов’янських мовах, а далі представив кілька струнких класифікацій за низкою найважливіших критеріїв. Свої слова він періодично ілюстрував фразами старослов’янською та витримками зі «Слова о полку Ігоревім».