Перша лекція в інституті

Перша лекція в інституті

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1937 рік, вересень. Запоріжжя.

На початку осені 1937 року Петро сидів за столом у величезній аудиторії Запорізького Державного педагогічного інституту, яка була вщент заповнена студентами-першокурсниками факультету мови та літератури. Дуже скромно, ба навіть бідно одягнений, він, проте, цілком відповідав зовнішньому вигляду типового, пересічного радянського студента. Як і на більшості хлопців, на Петрові була поношена біла сорочка-вишиванка й сірі штани, місцями "прикрашені" акуратними латками. Єдине, що виділяло молодика з-поміж однолітків – це значні габарити, котрі вказували на неабиякі фізичні можливості.

До першої в його житті лекції залишалося кілька хвилин. Петя з цікавістю озирався на всі боки, розглядаючи хлопців і дівчат, разом із якими він мав навчатися. Характерний гул людських голосів, перемішаний зі стукотом переставлених стільців, виступав чудовим фоном, котрий відтіняв хвилюючу атмосферу очікування чогось довгожданого й у той же час невідомого.

– Привіт, мене звуть Архип, – звернувся до Петра молодий чоловік, який щойно підійшов і безцеремонно усівся поруч. Услід він простяг руку, широко посміхаючись.

– Петро, – відрекомендувався Петя, відповідаючи рукостисканням.

– Я з української мови та літератури, а ти? – продовжив розвідку Архип.

– Теж.

– Як тобі інститут? – без будь-якого переходу спитав сусід по столу і, не чекаючи відповіді, одразу ж почав вантажити Петра емоціями, що переповнювали душу: – Як на мене, то Запоріжжя – така ж діра, як і наше Гуляйполе, тільки більша за розміром. А студенти й зовсім мене розчарували. Я думав, хоч тут зустріну справжніх інтелігентних людей, а виявилося – те саме! Село тріпане! Наче щойно вилізли з хліва!

– А ти що ж, блакитної крові? – іронічно поцікавився Петро, розглядаючи співрозмовника з ніг до голови. Той дійсно був одягнений краще за багатьох у залі.

– Я – потомствений бідняк! – з апломбом заявив Архип. – Мій батько був головою комітету незаможних селян! Ми – опора Радянської влади на селі!

– А-а, ну, якщо так, – то звичайно, – сказав Петро, відвертаючись і пригадуючи не надто позитивні емоції, пов’язані з Томаківським комнезамом.

Раптом студенти з гуркотом почали вставати зі своїх місць. Піднявши голову, Петро виявив, що вхідні двері відчинені, а в напрямку до кафедри рухається вже немолодий чоловік вище середнього зросту. Наслідуючи приклад інших, Петя теж різко встав і завмер у вітальній позі.

Оскільки студенти, які знаходилися перед ним, були набагато нижчими, Петрові легко вдалося розглянути свого першого викладача: бездоганна постава, строгий костюм, біла сорочка та блискуча синя краватка. Привертали увагу красивий орлиний ніс і глибокі розумні карі очі. Вишуканий смак професора підкреслювали начищені до блиску черевики оригінального фасону та золотаві запонки в накрохмалених манжетах. А довершувала образ інтелігента копна чорного густого волосся на голові, відтінена знизу такою ж об’ємною й густою бородою, котра, щоправда, місцями була злегка прихоплена просіддю.

– Доброго дня, шановні колеги! Мене звуть Зінчук Дмитро Миколайович. Я працюю професором кафедри лінгвістики і сьогодні прочитаю вам вступну лекцію з мовознавства, – бархатистий баритон викладача, посилений прекрасними акустичними якостями зали, змусив студентів припинити розмови.

Навіть найзапекліші балагури заінтриговано притихли в очікуванні. Втім Дмитро Миколайович не поспішав переходити до викладу матеріалу. Височіючи, мов скеля, над трибуною, він обвів пронизливим поглядом аудиторію; і тільки коли німа пауза, що повисла в повітрі, досягла свого апогею, гучним голосом промовив:

– "Без порівнянь – немає знань!": таке положення сьогодні з особливою переконливістю сформулювала сучасна індоєвропейська школа лінгвістики.

Виступ професора справляв враження грозової літньої зливи, що прорвалася з напруженої тиші навислих над головою свинцевих хмар. Мелодійна українська мова в його виконанні бриніла стрункими теплими дощовими струменями. А логічні причинно-наслідкові залежності періодично перемежовувалися з яскравими, як спалахи блискавки, чітко сформульованими тезами.

Нічого красивішого й досконалішого Петро у своєму житті не чув. Він сидів, як зачарований. Відчуття Божої благодаті, яка раптово зійшла на нього, цілком оволоділо молодим чоловіком. Усіма фібрами душі хлопець вбирав насолоду від прилучення до чогось високого, досі недоступного й невідомого, але окремо існуючого та призначеного тільки для обраних, до котрих тепер належав і він сам.

Петя боявся відірвати очі від професора, весь перетворився на слух, намагаючись не пропустити жодного слова. Незважаючи на те, що в лекції траплялися невідомі спеціальні терміни, студент чудово розумів тези, які доносив Зінчук; і водночас він упивався їхньою несподіваною простотою та доступністю.

«Яке щастя! Це насправді відбувається зі мною!» – крутилася десь на задньому плані підсвідомості думка, що заблукала серед логічних побудов і вражень.

Разом із нею крізь захисну оболонку готовності до найгіршого пробивалася надія на реалізацію дитячої мрії, глибоко затаєної в надрах Петіної душі. І саме сьогодні, мабуть, найзаповітніша мрія хлопця здійснювалася на його очах. Він перебував усередині реалізації цієї мрії, у процесі смакування її плодів. І це блаженне відчуття здавалося молодому чоловікові прилученням до Небес.