Євген Кутерньов

Євген Кутерньов

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1942 рік, березень. Виправно-трудовий табір "і"/6.

За п’ять хвилин до призначеного терміну всі вісім ув’язнених, котрі виявили ініціативу щодо організації робіт на сільськогосподарській ділянці, вже юрмились у коридорі адміністративної будівлі. Вони навіть створили якусь подобу черги, вишикувавшись зигзагом уздовж стіни біля дверей помічника начальника табору з режиму. Незважаючи на жваву бесіду колег, які швидко знайшли точки дотику в сільськогосподарських темах, їхнє спілкування все ж здавалося досить напруженим. Кожному хотілося, особливо не розкриваючи власних карт, більше дізнатися про конкурентів, визначивши, таким чином, найактуальнішу для начальства сферу своїх компетенцій.

Найбільш органічно в ситуації, що склалася, почував себе Євген Кутерньов, колишній старший науковий співробітник Всесоюзного інституту рослинництва, а нині – маленька квола людина з очима, які постійно сльозяться, та цинготними, вже наполовину втраченими, зубами. Тяжка фізична робота на лісосіці вкупі з голодом день за днем висмоктували з сорокарічного єврея життєві сили. Між тим ще одним, додатковим моральним випробуванням для чоловіка була неможливість реалізувати свою потребу в постійному спілкуванні.

Опинившись у компанії людей, пов’язаних, як і він сам, із сільським господарством, Євген Ізраїлевич ніби перенісся до свого рідного інституту, а з першими вимовленими фразами забув про сувору дійсність і непомітно поринув у звичну атмосферу дискусії. Із легкістю оперуючи агрономічними спецтермінами, Кутерньов показував чудеса словесної еквілібристики. На чиєсь невинне питання про спрямування його діяльності вчений відповів розлогим екскурсом по своїй кандидатській дисертації:

– Нашими дослідженнями, – з натхненням декламував він, – було однозначно доведено, що генотип – ніщо без відповідних умов середовища. Але водночас ми констатуємо, що навіть найкращі умови вирощування не здатні забезпечити хороших урожаїв, якщо сорт не має високого генетичного потенціалу. Тільки зв’язка "генотип – середовище" – шлях до успіху, тільки паралельно просуваючись обома вказаними мною напрямками можна досягти прориву в забезпеченні продовольчого благополуччя країни, – Кутерньов глянув на розгублену "аудиторію" та звідав відчуття, котре межує з оргазмом.

Йому було начхати, що мужики розуміють лише окремі слова з його промови, що їх тільки сім чоловік, а розповідати ув’язненим, які пухнуть з голоду, про продовольчу безпеку, щонайменше, безглуздо. Євген просто спустив себе з гальм і упивався можливістю говорити про свою спеціальність, говорити без угаву та обмежень, легко й невимушено, ефектно і красиво, так, як він умів. Чоловік насолоджувався спілкуванням та своєю здатністю впливати на людей. І йому хотілося, щоб цей його чудовий стан "польоту" ніколи не закінчувався.

Але продовжити спіч Кутерньову не судилося. Рівно о першій годині дня вхідні двері відчинилися, й разом із клубами морозного туману всередину увійшли начальник робочої зони та помічник начальника табору з режиму.

– Дякую що прийшли! – голосно, щоб усі почули, сказав Петро. – Я думаю, найдоцільнішим буде, якщо ви заходитимете до кабінету Олексія Ілліча Приходька по одному. Дайте нам пару хвилин на роздягання, і приступимо.

Два представники комісії пройшли до кімнати, швидко привели себе до ладу, й незабаром двері зсередини відчинилися.

– Будь ласка, товариші, заходьте! Хто перший? – запросив людей помічник начальника табору з режиму.

Тримаючись за дверну ручку, він запитливо обвів поглядом присутніх. Ті на деякий час забарилися, нерішуче переглядаючись. Зрештою більшість очей дружно зупинилися на Кутерньові, а відтак тому не залишалося нічого іншого, як тільки попрямувати до кабінету.

– Давайте я спробую, – вже без колишнього ентузіазму вимовив Євген і з побоюванням направився всередину кімнати.

– Сідайте, – ввічливо запропонував Приходько, одночасно сам усаджуючись на своє місце. – Як Вас звати?

– Кутерньов Євген Ізраїлевич.

Петро розташувався біля дальнього торця столу. Він із цікавістю розглядав людину, що увійшла, намагаючись за зовнішнім виглядом скласти думку про неї.

Щойно двері зачинились, і Євген Кутерньов побачив доброзичливі обличчя начальства, всяка боязнь у нього хутко пройшла. Замість неї увімкнулася вироблена роками поведінкова реакція, завдяки якій він досить ефективно спілкувався як із керівництвом свого інституту, так і з багатьма колегами.

Колишньому вченому вистачило побіжного погляду на співрозмовників, аби зразу ж намітити канву й тактику розмови. А до того часу, коли він зручно розташувався на стільці, була готова і логічна послідовність основних тез. Саму ж суть власних пропозицій чоловік обдумав заздалегідь; адже не переставав завзято розмірковувати над цим, починаючи з моменту оголошення керівництвом своїх планів.

– Наскільки я зрозумів Ваші наміри, – звернувся Євген безпосередньо до Петра, – стоїть завдання створити сільськогосподарську ділянку на базі вирубки. Коли хочете знати мою точку зору, то я вважаю це гарною ідеєю, котру можна успішно реалізувати. Втім якщо ми беремося за цю справу, нашим першочерговим завданням має стати чітка організація процесу. Відразу обмовлюся, що я не фахівець із перетворення вирубок на поля, хоч і знаю, що така технологія рослинництва тривалий час існувала, та й у низці регіонів досі використовується. Але припустімо, що нам удасться перетворити вирубку на поле, – за цих слів Кутерньов на секунду повернувся до Приходька, ніби пропонуючи йому підтвердити можливість втілення в життя цієї частини плану, – якою, в такому разі, буде наша подальша програма дій? Що й у якій послідовності доцільно сіяти, садити? На що орієнтуватися: на максимальний урожай, швидке отримання продукції чи зручність зберігання та переробки? А може, на поєднання всього вище перерахованого?.. Якщо так, то в якому співвідношенні? У Вас є відповіді на ці питання!? – Євген Ізраїлевич уперся вимогливим поглядом в очі Петрові й різко замовк.