Поселення до гуртожитку

Поселення до гуртожитку

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1937 рік, вересень. Запоріжжя.

Петра разом з іще сімома першокурсниками, котрі щойно вступили до Запорізького Державного педагогічного інституту, поселили в середнього розміру кімнаті на першому поверсі старої будівлі, переобладнаної під гуртожиток. Щільно притиснуті одне до одного двоярусні ліжка займали більшу частину житлової площі. На решті території розташовувалися два столи, вісім стільців і шафа. Крім того, вільні прогалини на стінах були завішані невеликими тумбочками та вішалками.

Коли Петя вперше увійшов до своєї нової оселі, там уже знаходилися четверо його однокурсників.

– Вітаю! – звернувся він до новоспечених студентів, які сиділи або лежали на облюбованих місцях. – Мене звуть Петром.

– Сергій, – подав руку хлопець, котрий знаходився ближче за всіх.

– Матвій, – представився наступний, підвівшись із ліжка й далеко простягаючи свою вузьку довгу долоню.

Інші хлопці, Захар і Веніамін, теж назвалися та привіталися за руку.

– Вільні місця можна займати? – запитав Петя.

– Валяй! – дозволив Захар на правах старшого.

Він дійсно виглядав солідніше за інших. Видно було, що на студентську лаву потрапив не одразу після школи. Напевно, за плечима цього молодого чоловіка вже була робота, відповідальніша, ніж сидіння за шкільною партою.

– Я, мабуть, займу оце місце на верхньому ярусі біля вікна, – оголосив свої наміри Петро.

Він прикинув, що від вікна попадатиме більше світла, ніж в інших місцях. Та й лампочка знаходилася недалеко і повинна була спрямовувати свої промені прямо на його ліжко. А це все дуже важливі фактори для читання. Ну а верхній ярус, може, й виграшний варіант: менше турбуватимуть сусіди своїми переміщеннями.

Не почувши заперечень, Петя повісив торбу на найближчу вішалку; туди ж помістив знятий одяг. Заправивши ліжко, він із задоволенням ліг на нього і прикрив очі, приходячи до тями після довгої дороги та біганини по інститутських, а також інших інстанціях.

«Все йде добре», – подумав студент і розслабився.

Тим часом хлопці продовжували перервану появою Петра розмову.

– У нас в Райському вчителів не вистачає, – казав Матвій, – українську мову й літературу в школі веде старенький 80-річний дідусь Василь Андрійович. Добре читає, ми всі любили його слухати. Але сили вже не ті, хоче на спокій. А громада просить його ще хоч трохи попрацювати. Ось він і поставив умову: «Якщо забезпечите навчання мого найкращого учня – тобто мене – в школі та інституті, – так і бути, піду вам назустріч». Відтак люди скидалися всім миром, щоб мене навчити.

– А що це ти за такий важливий птах, що на твоє навчання ціле селище скидається? – обурився Захар. – Я ось сам собі на життя заробляю.

– І я б заробляв, якби тільки на себе, – заперечив Матвій, – між тим старшим у сім’ї залишився; крім мене ще менші брат і сестра. Батько з матір’ю в тридцять третьому від голоду померли, а нас тітка й дядьки тоді до себе взяли та врятували.

– Оце тобі й маєш, – тільки і зміг сказати Захар, переключаючись на свої невеселі спогади.

– А як же брат із сестрою? З ким вони зараз? – спитав Сергій.

– Вони вже дорослі: братові 14 років, а сестрі 12. Брат підробляє потихеньку, та й люди своє слово обіцяли тримати. Поки що допомагають мені, хто чим може. А я з родичами ділюся, між тим і сам не збираюся сидіти, склавши руки. Знову ж таки, тітка недалеко живе, обіцяла наглядати за Лідою та Костею.

– Ну, якщо так, – то порядок, – схвалив Сергій. – А мені ось нема про кого турбуватися, один я, з дитячого будинку; сам собі господар.

Сергій якось кисло посміхнувся й застиг, витягнувшись на ліжку.

– Ні матері, ні батька я не пам’ятаю, – продовжив він, дивно розтягуючи слова, – і в дитбудинку про це ніхто нічого не говорив. Мабуть, у громадянську загинули. Отже, звідки родом – також не знаю; все життя пам’ятаю себе лише тут, у Запоріжжі. Тож я місцевий.

– А чого на вчителя пішов? – поцікавився Захар.

– Рознарядка на дитбудинок прийшла: одне місце в Запорізькому педінституті на українську мову та літературу. Хлопці почали сміятися, носом крутити. А я прикинув: це краще, ніж на завод кайлом махати. І погодився.

– А ось я встиг помахати кайлом. Два роки на шахті відтарабанив, – поділився досвідом Захар, – проте згодом зрозумів, що треба було слухати Олександра Павловича, нашого сільського вчителя математики. Дуже розумна людина! А як його селяни шанують!

– І що ж він казав? – поцікавився Сергій.

– Він казав: «Учення – світло, а невчених – тьма. Тому всі, хоч трохи вчені, повинні ліквідувати цю тьму».

– Правильно казав! – підтримав думку Матвій. – Ось і товариш Ленін наголошував на тому, що треба вчитися, вчитися й учитися.

– І товариш Сталін про це ж говорив на 17-му з’їзді ВКП(б), – вклинився Веніамін, – а особливо наполягав на необхідності для країни педагогічної та медичної освіти.

– Чому ж ти не вступив до медінституту? – уточнив Захар.

– Я крові боюся, – раптом зізнався Веня й одразу ж пожалкував про це: адже таке зізнання не додавало йому авторитету в очах хлопців. Однак слово – не горобець, вилетіло – не спіймаєш!

– А дітей ти не боїшся? – не проминув пожартувати над сусідом по кімнаті Сергій.

– Дітей – ні! – огризнувся Веніамін.

Роздратований своєю помилкою, він одвернувся до стіни й замовк.

– А у мене батьки в Томаківці живуть. Я у них один залишився, – включився в розмову Петя. – Був ще брат Коля та бабуся, але померли у тридцять третьому.

Настала безмовна пауза.

– А як ти вступив на українську мову й літературу? – запитав Захар, аби перервати мовчання, що затяглося.

– Мені література дуже подобається, а вчителі у нашому селищі – найзатребуваніші, найшанованіші люди, – Петро повернувся обличчям до проходу. – З дітьми знаходити спільну мову я вмію; ось і пішов сюди.