Розмова з батьком про вибір професії

Розмова з батьком про вибір професії

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1937 рік, січень. Томаківка.

До закінчення середньої школи Петрові залишалося кілька місяців. Успішність зі всіх предметів була у нього на висоті, тому хлопець сподівався на отримання похвальної грамоти, а також рекомендації в атестаті на вступ до вищих навчальних закладів без вступних іспитів.

Він однозначно вирішив, що скористається цим шансом та обов’язково вступатиме до вищого навчального закладу. Але до якого? На одвічне питання всіх без винятку випускників школи – куди піти після її закінчення – у Петі наразі не було відповіді.

Молодик давно ламав голову над цією проблемою, а з наближенням моменту прийняття рішення став помічати, що думки дедалі більше крутяться саме навколо неї. Втім чіткої, обґрунтованої відповіді на це хвилююче питання юнак не знаходив.

Домашні також були стурбовані подальшою долею єдиного сина. Марія вже неодноразово "пиляла" чоловіка, вимагаючи від нього, як глави сім’ї, включитися в пошук подальшого шляху для нащадка. Проте Данило, хоч і намітив собі кілька можливих варіантів, не поспішав нав’язувати їх Петрові.

– Марусю, ти ж знаєш нашого сина: він не переносить, якщо на нього тиснуть, – переконував дружину чоловік. – Давай не будемо пороти гарячку, а дочекаємося, коли Петя сам попросить поради.

– Ну гаразд, зачекаємо ще місяць, – без особливого ентузіазму, згнітивши серце, погодилася Марія, – однак потім у будь-якому разі ти з ним поговориш.

– Добре, – прийняв умови дружини голова родини.

Він і сам дуже хотів поспілкуватись із сином на цю тему, між тим стримував себе, чекаючи "ініціативи знизу", або принаймні слушного моменту.

На радість батьків, чекати довелося недовго.

– Тату, як ти думаєш, куди мені вступати після школи? – запитав одного разу Петро після вечері.

– А ти куди хочеш? – запитанням на запитання відповів Данило.

– Поки не знаю. Вважаю, що треба йти до вищого навчального закладу. А ось із професією – проблема: хочеться і тим, і тим зайнятися, а що краще – не можу вибрати.

– Які ж варіанти ти розглядаєш? – приступив до заздалегідь продуманої процедури обговорення батько.

– Вчитель, будівельник, бухгалтер, металург, – перерахував Петро спеціальності, котрі йому подобалися.

– Ну що ж, – із розстановкою промовив Данило, – те, що плануєш вчитись у вищому навчальному закладі, – я підтримую. А ось щодо професій – давай розберемося.

Чоловік відкинувся на спинку масивного дерев’яного крісла, зчепив спереду живота пальці, проковтнув слину. Відкритим поглядом він глянув у синові очі, ніби запрошуючи його до серйозної розмови.

– Я думаю, що будь-яка з перерахованих спеціальностей тобі під силу, – із "пряника" розпочав Данило, – але наскільки чітко ти уявляєш собі роботу, яку доведеться виконувати в разі вибору декотрої з них?

– Ну, роботу вчителя я знаю досить добре – треба проводити уроки, працювати з дітьми, перевіряти зошити, виставляти оцінки.

– А чи відчуваєш ти в собі сили та бажання навчати дітвору, виховувати хуліганів, витирати носи нюням, організовувати дозвілля малюків? – задав батько навідне питання.

– Чесно кажучи, няньчитись із першокласниками мені не дуже хочеться, – прикинув свої схильності Петя, – а от починаючи з середніх класів, – я думаю, що цими дітьми я б займався із задоволенням.

– Так, щодо професії вчителя начебто розібралися, її ти більш-менш уявляєш, – позначив результат першої стадії розмови Данило, – а як з іншими, наприклад, із фахом будівельника?

– І цю професію я знаю, – запевнив Петро, – треба укладати цеглу, заливати фундаменти, штукатурити, крити дахи.

– Для того, щоб класти цеглу, не обов’язково закінчувати вищий навчальний заклад. Он твій дядько Іван – нічого не закінчував, навіть лікнепу. А чудово працює на будівництві. Якщо ж ти хочеш вступати до вищого навчального закладу, – потрібно вибирати будівельну професію архітектора, інженера чи технолога будматеріалів.

– Я про це якось не подумав, – сказав спантеличений хлопець, – мені здавалося, що повинна бути одна спеціальність, яка охоплює все будівництво.

– Ні, зараз іде тенденція до спеціалізації, – запевнив сина Данило, – і яку б професію ти не вибрав, доведеться визначатися ще й із вибором одного вузького її напряму, котрий тобі більше до вподоби.

Петя замислився, перетравлюючи отриману інформацію.

– А що ти знаєш про професію металурга? – не даючи синові схаменутися, продовжував Данило.

– Сталевари варять сталь, із якої згодом роблять машини, верстати.

– А ти хоч раз був біля доменної печі, чи у сталеплавильному цеху?

– Ні, але до нас приїжджали металурги, показували фотографії, – запевнив хлопець.

– Фотографії – це добре, – констатував батько, – проте гарна картинка не завжди об’єктивно відображає дійсність... Ось ти, напевно, бачив плакат або фотографію робітника на фоні розжареного металу?

– Так, нам показували і такі плакати, й фотографії.

– А як гадаєш, яка в цеху температура?

– Не знаю, мабуть, досить спекотно.

– Це не те слово. Я одного разу був на заводі, де стояв на місці металурга. Так от, температура там градусів 40-50, піт ллється градом. Крім того, розплавлений метал виділяє багато шкідливих та смердючих газів, через які людям важко дихати, а у приміщенні весь час стоїть страшний брязкіт і гуркіт. Навіть перебувати там – справжнє пекло, не говорячи вже про те, щоб щодня працювати.

Петро відкрив рота від несподіванки. Розмірковуючи про професії, він не оцінював їх із такої точки зору.

Тим часом батько вирішив, не чекаючи виходу сина з розгубленого стану, задіяти важку артилерію. Він був упевнений, що фах бухгалтера Петі не підходить, тому розраховував відмовити його від такого вибору.

– Давай домовимося, що про професії будівельника та металурга ти подумаєш на дозвіллі, – запропонував Данило. – А поки уяви себе в ролі канцелярської криси, – порадив він після короткої паузи.