Ключова пропозиція

Ключова пропозиція
(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).
1942 рік, березень. Виправно-трудовий табір "і"/6.

Вихором влетівши до адміністративної будівлі, Петро побачив двері кабінету начальниці табору, які саме зачинялися.
«Можна вважати, що встиг», – подумав хлопець, знову обережно відкриваючи двері та протискуючись усередину.
Актив завершував процес розсаджування по місцях, і начальник робочої зони, не бажаючи привертати до себе особливої уваги, тихенько сів неподалік входу, біля краю стола. Однак йому не вдалося загубитись у натовпі, про що свідчив промовистий погляд першої особи табору, а також доброзичливі посмішки Приходька та Климова.
– Доброго ранку всім, – неголосно промовила старший лейтенант Синіцина.
Хоча одягнена жінка була, як завжди, з голочки, багато хто звернув увагу, що її обличчя виглядало втомленим.
– Товариші, – Ольга Михайлівна трохи почекала, поки всі зосередять свою увагу на її словах, – сьогодні я вирішила розпочати планерку не з поточних справ, а з обговорення головного для всіх нас питання: як нам жити далі, що зробити для виходу табору із неймовірно складного становища. Як ви пам’ятаєте, я вже досить давно просила кожного ґрунтовно подумати над цією проблемою. Вважаю, зараз настав час для серйозної розмови.
Присутні нервово заворушилися на своїх місцях, створюючи якусь подобу гулу. Проте не можна було визначити джерело цього шуму, оскільки він нібито виходив звідусіль, а водночас жодних виразних звуків не продукував ніхто. За кілька секунд у кабінеті запанувала мертва тиша. При цьому кожен намагався максимально контролювати та стримувати не тільки свої дії, але навіть і дихання.
– Хочу відразу попередити, що ми зібралися для обговорення пропозицій виключно стратегічного характеру, – сказала Ольга Михайлівна, коли тиша дійшла до дзвенячого стану, – а тому дріб’язкові судження та гасла на кшталт "потрібно покращити дисципліну", "забезпечити повноцінне харчування" або "застосовувати жорсткіші покарання" я розцінюватиму як спробу направити наші дії в неконструктивне русло.
Начальниця табору обвела членів активу суворим поглядом, так що кожному захотілося, якщо не провалитися на місці, то принаймні якомога більшою мірою злитися з інтер’єром.
– Приймаються лише програми дій, котрі включають механізми реалізації, – продовжила Синіцина, – хто хоче висловитися?
Ніхто навіть не ворухнувся. Більшість людей віддано гляділи на керівницю табору; деякі тупо уставилися в стіл, або на стіну навпроти.
– Ну так як, невже ні в кого немає жодних міркувань? – уже з натиском запитала начальниця табору, втрачаючи самовладання.
Ольга Михайлівна прямо подивилася на Петра, і в цьому погляді прозирала надія, змішана з острахом розчарування.
– Дозвольте мені? – як школяр, підняв руку Петя.
– Будь ласка, Петре Даниловичу, – трохи кивнула Синіцина, – слухаємо Вас.
– Спільно з помічником начальника з режиму й головним бухгалтером ми спробували проаналізувати ситуацію в таборі та знайти шляхи виходу зі глухого кута, – почав свою промову Петро. – На жаль, у результаті цієї роботи довелося констатувати – і це, я думаю, розуміють практично всі, – що ми потрапили в становище, коли на головному напрямі нашої діяльності діє так зване порочне коло. Самі поміркуйте: табір не може виконати державний план, оскільки поставок продовольства для харчування ув’язнених катастрофічно не вистачає; а через невиконання плану постачання ще більше скорочується.
Начальник робочої зони перевів подих, оглянув присутніх і, мимохідь відмітивши для себе, що всі його уважно слухають, уже з більшим натхненням продовжив:
– Вихід у таких обставинах може бути лише один – розірвати порочне коло. І впливати при цьому потрібно не на наслідки, а на причину його виникнення. На моє тверде переконання, такою причиною є недостатнє харчування ув’язнених. Якщо ми зуміємо досхочу нагодувати людей, – вони забезпечать виконання плану.
Петро зупинився, розраховуючи за допомогою паузи збільшити інтригу.
– Припустимо, тут я з Вами погоджуся, але яким чином Ви пропонуєте "досхочу нагодувати людей"? – з іронією в голосі поцікавилася старший лейтенант держбезпеки Синіцина.
– Я вважаю, що нам необхідно організувати вирощування сільськогосподарських культур на вирубках, – сказав Петро. – Наші пращури здавна господарювали саме так; і я впевнений, що доцільно було б узяти на озброєння їхній досвід.
– Наші предки не мали плану постачання продукції державі, а ми працюємо насамперед задля виконання цього плану! – жорстко обірвала Петра начальниця табору. – Ви усвідомлюєте, скільки дорогоцінного робочого часу, скільки сил потрібно, щоб перетворити вирубку на родюче поле? Та якщо ми вплутаємося в цю авантюру, про виконання плану можна буде просто забути.
– Виконати план ми не зможемо якраз у випадку, коли з-за голоду дві третини ув’язнених табору становитимуть ослаблені та інваліди. А саме таку ситуацію маємо зараз. Крім того, як Ви самі повідомили на попередній планерці, на сьогодні досягнуто суттєвих зрушень за відсотком виконання плану. У нас є й іще задуми щодо подальшої раціоналізації виробничого процесу. Думаю, все це разом дасть змогу втриматися, як мінімум, на існуючому рівні. Принаймні, якщо говорити про робочу зону, то я гарантую, що досягнуті показники не погіршаться.
– А от я в цьому сумніваюся, – заперечила Ольга Михайлівна, – коли ув’язнений працює на городі, то він не працює на своєму основному робочому місці.
– Так, Ви маєте рацію. Втім давайте використовувати на сільгоспроботах насамперед ослаблених та інвалідів, – запропонував Петро. – Ну хоча б спробуємо. Адже їхній внесок у скарбницю виконання плану мізерний, а в полі робота не така вже й важка.
– Доходяги нічого не зможуть зробити навіть на городі, – з жалем промовила Синіцина, – вони, по суті, однією ногою вже в могилі.
– Тож треба дати їм надію, зацікавити! – не вгавав діяльний молодик.
– Хіба що поставити миску баланди на полі, – з іронією промовила жінка.
– А це дійсно варіант, – парирував Петро, – причому, на мій погляд, найефективніший.
– Шкода тільки зварити юшку ні з чого...
– Я і не кажу, що втілити в життя наш із товаришами задум просто. Навпаки, я впевнений, що зробити це неймовірно складно, що нам усім доведеться до межі напружити всі свої сили, – начальник робочої зони обвів поглядом присутніх. – Однак я не бачу й непереборних перешкод на шляху реалізації наших пропозицій.
– Ви не бачите, а я – бачу! – старшого лейтенанта Синіцину не так просто було переконати. – На мою думку, ключова проблема у вибудуваній Вами схемі – посівний матеріал! Де його взяти?!
– Найпростіше – трохи товще зрізати шкірку з верхівок картоплин. Так робили люди в Україні у голодні роки. Ще можна попросити Севураллаг поставити частину продуктів необробленим зерном, придатним для посіву.
– Якраз у цьому і проблема! Адже це означає – відривати їжу від ув’язнених, котрі й без того голодують! Такий крок може ще більше підвищити смертність!
– Це справді так, – погодився Петро, – проте зменшення споживання на три-п’ять відсотків не надто вплине на смертність. Зате ми матимемо шанс через кілька місяців повністю забезпечити ув’язнених продуктами і, таким чином, кардинально скоротити втрати особового складу.
– Ви, Петре Даниловичу, так хвацько оперуєте цифрами, забуваючи, що за ними криються життя людей! – продовжувала наполягати на своєму Синіцина. – Ваші п’ять відсотків недоотриманих ув’язненими продуктів харчування можуть обернутися смертю ще тридцяти, а то і п’ятдесяти людей! Я вже не говорю, що мертві виробниче завдання ніяк не виконають. Усе це разом стане катастрофою для табору, в тому числі й для нас із Вами! За провальні заходи доведеться відповідати за всією суворістю законів воєнного часу! А у підсумку буде втрачено навіть ті позитивні результати, яких нам уже вдалося досягти!
– Катастрофа табору полягає в тому, що останнім часом щомісяця помирає близько 250 осіб, у той час коли за списком їх числиться тільки трохи більше трьохсот! Отже, якщо залишити все так, як є, та ж сумна доля спіткає і всіх знову прибулих ув’язнених. За фактом нові ув’язнені прибувають – а чисельність табору майже не змінюється! Тобто скільки надійшло – стільки й померло! Ось де катастрофа!
З одного боку, Ользі Михайлівні, як жінці, як матері важко було прийняти такий прагматичний, статистичний підхід до життів людей. Втім з іншого боку, вона відчувала, що запропоноване рішення може докорінно змінити життя та функціонування табору в перспективі.
«Принаймні, – розмірковувала начальниця, – Шабля пропонує свіжу, оригінальну ідею, котра спрямована на стратегічні цілі. І нічого кращого ніхто наразі не запропонував, та й навряд чи запропонує».
Але поза тим, ціна, яку мають вже завтра платити ув’язнені і керівництво за реалізацію цього ризикованого проекту, видавалася їй надто великою. Вона бачила позитивну динаміку розвитку табору, небезпідставно приписувала цю динаміку ефективній діяльності своєї команди. А невдача у такій масштабній справі могла перекреслити все! Тому начальниці табору хотілося переконатися в реальності запропонованих заходів, прорахувати хоча б у грубій прикидці різні варіанти дій та їх наслідків.
– Ну, припустимо, що ми візьмемо за основу Вашу ініціативу, – нарешті зробила крок назустріч Синіцина, – з чого б Ви, Петре Даниловичу, запропонували розпочати?
– Зі створення насінницької групи, – без вагань відповів начальник робочої зони. – Двоє-троє тямущих селян, із яких один місцевий, вільнонайманий. До їх обов’язків має входити забезпечення насіннєвим матеріалом і вибір оптимальних культур для вирощування. Вже з сьогоднішнього дня необхідно започаткувати заготівлю, просушування, зберігання та пророщування верхівок із картоплин. Чим швидше ми стартуємо, тим більше зможемо заготовити цього посадкового матеріалу і з більшою можливістю маневру. Крім того, вже зараз доцільно провести ревізію складів на предмет наявності придатного для посіву зерна, а також попросити вільнонайманих організувати збір або навіть закупівлю насіння тутешніх сортів буряків, моркви, ріпи, редиски, редьки, брукви та інших овочів.
– Наскільки я можу судити, це зробити неважко, – підтримала такий крок Ольга Михайлівна, – між тим не уникайте головного, з моєї точки зору, питання: де, як і якими силами організовувати рільничу ділянку?
– Я щойно був на Ближній лісосіці. Приблизно на двох третинах її території ліс уже зрубаний; одна третина – підлягає розробці. Якщо зосередити всі наші бригади лісорубів на цій ділянці, то приблизно за місяць вони завершать лісоповал і можна буде повністю використати цю ділянку землі для організації сільськогосподарського виробництва. В такому рішенні кілька плюсів. По-перше, Ближня лісосіка – найзручніша для рубання лісу, а відтак тут ми зможемо за місяць заготовити більше деревини, ніж працюючи у віддаленіших і менш продуктивних місцях. Звідси – підвищення відсотка виконання плану та надія на кращу винагороду від держави вже через місяць. По-друге, ділянка землі там рівна й велика, тож її, скоріше за все, вистачить для розміщення підсобного господарства. По-третє, розташування лісосіки за пів кілометра від табору дає можливість навіть ослабленим ув’язненим без особливих зусиль добиратися до неї та брати участь у роботах із розкорчування, підготовки й обробітку ґрунту. І по-четверте, знову ж таки через близькість поля, доставку врожаю до табору можна буде здійснювати з мінімальними витратами часу та сил.
– Це все добре. А як нам протриматися до врожаю? – вже абсолютно без неприйняття, а скоріше, бажаючи на додаток почути обґрунтовану відповідь ще й із цього приводу, спитала начальниця табору.
– Впевнений, що всіма мислимими і немислимими способами. Благати Севураллаг, державні установи, місцевих жителів виділити продукти або насіння в рахунок майбутніх поставок, обіцяючи повернення навіть із відсотками; писати вищим інстанціям листи з проханнями про підтримку в будь-якій формі новаторської ініціативи щодо облаштування підсобного господарства; спробувати тимчасово задіяти вільнонайманих для добування продуктів за допомогою полювання й риболовлі, надаючи їм вихідні понад норму, або інші пільги; відразу після потепління організувати збір їстівних дикорослих рослин, плодів та грибів, ловлю комах. І так далі, і тому подібне. Природа за пару місяців почне оживати, – й тоді нагодувати людей стане легше.
– Ну що ж, мені здається, що запропоновані Петром Даниловичем Шаблею заходи в принципі здійсненні, хоча у процесі їхнього втілення можуть виникнути дуже великі проблеми, – звернулася Синіцина до присутніх, – а яка думка членів активу?
– Дозвольте? – першим підняв руку Олексій Приходько, і після ствердного кивка Ольги Михайлівни продовжив: – Я вважаю озвучений щойно план дій єдино правильним у нашій ситуації. Забезпечення людей продуктами – це ключова ланка, схопившись за яку, ми зможемо вирішити основні проблеми табору. Як стратегічно, так і тактично комплекс заходів виглядає добре продуманим. Існують дрібні питання та проблеми, але їх, я гадаю, вдасться вирішити в робочому порядку.
Помічник начальника табору з режиму сів на своє місце, а слово взяв головний бухгалтер Климов:
– Як уже казав Петро Данилович, наша група спільними зусиллями намагалася знайти вихід із катастрофічного становища. Я теж давав свої пропозиції, котрі вважав науково обґрунтованими та ефективними. Однак все, що ми обговорювали до сьогоднішнього дня, мало характер тактичних удосконалень. Програма ж, запропонована наразі начальником робочої зони, націлена на досягнення стратегічного результату. На мою думку, в цьому випадку ми маємо справу з класичним прикладом переходу кількісних змін у якісні, коли накопичення інформації про стан табору дозволило дійти якісно нового, інноваційного рішення, – Климов зробив невелику паузу, а потім, повернувшись обличчям до Синіциної, зробив висновок: – А оскільки Петро Данилович останнім часом не раз доводив свою здатність брати відповідальність на себе та втілювати задумане в життя, я вважаю, що ми не помилимося, якщо і цього разу дамо йому карт-бланш, доручивши курирувати сільськогосподарський напрямок роботи табору.
Семен Аркадійович опустився на стілець, провів долонею по лобі й подивився на Петра.
– Хто ще хоче висловитися? – задала стандартне питання начальниця табору.
Люди сиділи тихо, не знаючи, що робити. Зі слів Синіциної важко було усвідомити, підтримує вона пропозиції Петра, чи все ж більше схильна їх відхилити. А не вгадати і виступити врозріз із думкою першої особи означало самому, за власною ініціативою, зазнати потенційних неприємностей. Пауза затягнулася...
Ольга Михайлівна почала вже відчувати деяке роздратування через пасивність рядових членів активу, коли біля далекого краю столу показалася чиясь величезна рука, а потім над присутніми піднявся Павло Кусень, незадовго до цього призначений бригадиром будівельників:
– Я нещодавно працюю бригадиром, але все, що робив Петро Данилович, приносило користь. І посадити город – це правильно! Потрібно самим вирощувати харчі! Я за!
Під час своєї промови Павло почервонів. Він не вмів і не любив говорити, тим паче російською, втім у даному випадку вирішив, що зобов’язаний підтримати начальника робочої зони та його задум. Справа в тому, що Кусень відчував себе комфортно, коли те, що відбувалося навколо, підкорялось раціональним правилам; а ірраціональність ввергала його у стан заціпеніння. Коли Петро став начальником робочої зони, з дитинства звиклий до порядку чоловік побачив, що абсурдне почало перетворюватися на логічне. І саме цей момент став основним чинником, який спонукав його до виступу. Адже запропоновані заходи були, з його точки зору, обґрунтованими й доцільними, а Шабля був людиною, яка могла як знайти правильне рішення, так і реалізувати його.
– Ще будуть думки, пропозиції? Можливо, хтось іще розробив свій план заходів? – Ольга Михайлівна вкотре обвела поглядом присутніх.
– Дозвольте? – підняв руку начальник господарської частини.
– Будь ласка, – схвалила ініціативу Синіцина, зрадівши хоч якійсь дискусії.
– З Вашого дозволу, я також підготував комплекс заходів щодо покращення становища табору. Але попри це впевнений, що запропонований Петром Даниловичем алгоритм дій набагато більш кардинальний і обнадійливий. Тому я не вважаю за доцільне дрібнити, оголошуючи свої пропозиції, щоб не відволікати увагу активу від осмислення дійсно ґрунтовного напряму. Власні міркування я можу в робочому порядку передати Вам, Ольго Михайлівно, або групі, котра займатиметься покращенням діяльності табору.
– Спасибі, Фроле Микитовичу, – подякувала Синіцина, – думаю, Ви маєте рацію, – озвучила вона, нарешті, своє остаточне ставлення до того, що відбувається. – Інші ідеї є?
– Ні, – тихо буркнув хтось із місця.
– Тоді доручаю Петру Даниловичу Шаблі сформувати групу з організації сільськогосподарської ділянки, – підсумувала начальниця табору. – Групі найближчим часом подати мені свої детальні пропозиції. Начальникові господарчої частини Луткову – сьогодні ж розпочати заготівлю верхівок картоплин у якості посадкового матеріалу. Прошу також весь актив та особовий склад табору допомагати цій групі в організації роботи, заготівлі насіння й вирішенні агротехнічних проблем.
Ледь усміхнене обличчя Ольги Михайлівни свідчило про те, що вона задоволена результатами. Не бажаючи змазувати сприятливе враження від планерки, проте дотримуючись формальних правил її проведення, жінка майже забороняючим тоном і ніби навздогін запитала:
– Щодо поточних справ на сьогодні у когось є проблеми? – і очікувано не почувши відповіді, завершила: – Тоді всім дякую. За роботу, товариші!