Задача з фізики

Задача з фізики

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1936 рік, листопад. Томаківка.

Томаківській середній школі не пощастило з учителем фізики. Через відсутність фахівця викладання цього предмета було доручене вчительці географії Вірі Єлисіївні. Ця жінка мала феноменальну механічну пам’ять. Вона була здатна відразу після першого-другого прочитання практично напам’ять завчити текст, що складався із кількох сторінок. Саме цією своєю здатністю Віра Єлисіївна сповна користувалася у процесі навчання учнів фізиці.

Урок зазвичай починався з опитування. При цьому вихованці повинні були якомога ближче до тексту переказувати зміст параграфів теми, заданої додому. І чим точніше дитина відтворювала послідовність слів із підручника, – тим вищу оцінку вона отримувала. Така система була раєм для зубрячок, проте Петя вважав даний метод навчання нижчим від своєї гідності.

У другій частині уроку вже сама вчителька майже напам’ять декламувала зміст наступного розділу підручника. А завершував дійство процес перевірки правильності розв’язання задач, визначених на минулому занятті як письмове домашнє завдання.

Петро ненавидів уроки фізики. По-перше, тому, що розуміння фізичної суті опрацьовуваних процесів і явищ ніяк не впливало на оцінки за теорію; значення мала лише точність відтворення книжного тексту. По-друге, – через дивну манеру Віри Єлисіївни відповідати на запитання та просьби про роз’яснення матеріалу; адже зазвичай ці відповіді представляли собою довжелезні цитати з підручника. Й по-третє, – у зв’язку із тим, що кожна спроба домогтися від учительки публічного аналізу завдань наштовхувалася на неприкритий сплеск негативних емоцій з її боку.

Згодом хлопчина почав здогадуватися, що рівень знань викладачки фізики далекий від ідеального, а дивна поведінка Віри Єлисіївни продиктована її намаганнями приховати свою некомпетентність.

Петя змирився із ситуацією, що склалася, та намагався освоїти курс фізики в основному за рахунок самостійної роботи. Втім бували випадки, коли, попри наполегливі зусилля, осягнути премудрості фізичних процесів без допомоги наставника йому не вдавалося. В таких обставинах він психував, ображався на весь світ, і насамперед на Віру Єлисіївну, котра поставила його своїм невіглаством у безглузде патове становище.

Цього ранку намічалася саме подібна ситуація. Петя йшов до школи в огидному настрої: весь учорашній вечір він завзято студіював книги з фізики, намагаючись зрозуміти принцип роботи трифазного електродвигуна й вирішити задачу до даної теми. Але марно; смисл хитромудрих книжкових фраз і плутаних схем ніяк не давався учневі. Якісь уривки логічних побудов та відомих формул безладно крутилися в голові, навідріз відмовляючись між тим хоча б як-небудь складатися у завершену систему.

Підходячи до школи, як завжди, за п’ять хвилин до дзвінка, хлопець уже здалеку помітив купку однокласників, що стурбовано втупились у напрямку стежки, по якій він пересувався. Це могло означати тільки одне: однолітки очікують його в надії отримати рішення якоїсь задачі, котра виявилася їм не по зубах.

– Ти сорок п’яту задачу з фізики вирішив? – відразу запитав Юра, найкращий шкільний друг Петра, теж відмінник і сусід по парті.

– Ні, не вирішив, – роздратовано випалив Петя, – цілий вечір та ранок убив на вивчення чортових електродвигунів, проте так нічого й не зрозумів.

– Аналогічно, – з досадою констатував Юрко. – Що будемо робити?

– Та нічого. Училку питати – майже марна справа, а в мене, після вчорашніх і сьогоднішніх пильнувань, голова – як порожній дзвенючий казан.

Розчаровані однокласники, втративши останню надію на хорошу оцінку з фізики, почали потихеньку розходитися. Однак вони заспокоювали себе тим, що легко зможуть апелювати до викладача; адже задану додому задачу не вирішив ніхто. А перед батьками виправдаються хорошими оцінками з інших предметів, домашні завдання з яких ними були благополучно списані у Юри.

Продзвенів дзвоник. Хлопці й дівчата завалилися в клас, швидко перемовляючись та розсідаючись по своїх місцях. Віра Єлисіївна не стала зраджувати своїм переконанням, і на Петіне питання про принцип роботи трифазного електродвигуна вибухнула майже дослівною цитатою з підручника. Одночасно вона проілюструвала відповідь написаними на дошці трьома формулами.

– Не думала, що тебе, Петре, поставить у глухий кут таке простеньке завдання, – глузливо промовила вчителька фізики, відповідаючи на прохання про допомогу у вирішенні 45-ї задачі. – Мабуть, ти зовсім не читав теоретичну частину. Але якщо думаєш, що я піду на поводу у твоєї на ходу вигаданої версії про складність завдання, то помиляєшся!

Віра Єлисіївна пройшлася туди-сюди по кабінету, всім своїм виглядом показуючи перевагу над учнями, а потім поставила всьому класу ультиматум:

– Гаразд, – примирливо промовила вона, – поки я не вживатиму жодних заходів, втім якщо до наступного разу ви не вирішите цієї задачі, – весь клас отримає двійки, й мені доведеться ставити питання про зрив навчального процесу перед директором!

Відчуття абсурдності інциденту, який стався на уроці фізики, переслідувало Петра цілий день. Він відчував, що перебуває "на взводі", та насилу стримував протестні емоції, котрі рвалися назовні.

Ідучи у звичній компанії дорогою додому, хлопець зірвав свою злість на картонній коробці, яка мирно стояла біля дороги і слугувала урною для перехожих. Підбита розгонистим ударом ноги, вона злетіла в повітря, а сміття, що знаходилось у ній, розлетілося на всі боки подібно до невдалого феєрверку. Останніми, виробляючи безладні коливальні рухи зі сторони в сторону, плавно опустилися на землю кілька списаних зошитових аркушів. Немов підстрелені голуби, вони зухвало біліли на чорній поверхні.

– Петю, не хвилюйся, все буде добре. Вирішиш ти цю чортову задачу! – Федя кинувся збирати найбільші папірці назад у сміттєву коробку.

– Може ти, розумнику, поясниш мені, як її зробити?! – дісталося на горіхи від Петра й Федькові. – Ти ж тільки і здатен, що сміття збирати!