Евріка!

Евріка!

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1942 рік, березень. Виправно-трудовий табір "і"/6.

Усю ніч снилася Батьківщина, то сяючи розмаїттям фарб, то на деякий час кудись зникаючи, щоб невдовзі з новою силою знову повстати із небуття. Уві сні безмежні сліпучо-жовті пшеничні поля та селяни, що на них копошаться, змінювалися діалогом із мамою біля плити. Глибока, їдко пахнуча торішнім салом, миска борщу зі сметаною раптом збільшувалась і, як у дитячій казці, перетворювалася на віз, завантажений мішками. А ось ніби нізвідки з’явилися вузлуваті бабусині руки, які спритно та швидко зрізають тонюсіньку картопляну шкірку.

– Бабусю, давай я чиститиму картоплю, – бойко пропонує пацан, котрий уважно спостерігає за професійними рухами кухарки.

– Ні, Петюню, для тебе, як для відмінника, є важливіша робота: зрізай із картоплин верхівки, та так, щоб і вічок захопити більше, і в суп залишилося що покласти. Ось так, дивись: раз, два – й готово. Тримай!

Підліток бере в руки поданий бабусею обрізок та чує строгий батьків голос:

– Петрику, клади верхівки акуратно, паростками вгору, і трохи присипай пухкою землею, щоб їх не пошкодити. Від того, як добре ти це зробиш, залежить наш майбутній урожай!

Петро буквально фізично відчуває шорсткий чорнозем у своїх долонях та бачить, як на очах паростки витягуються, набуваючи форми картопляного куща. Хлопчик тягне за бадилля й ось уже величезні бульби красуються на сонці, ніби закликаючи нахилитися та відчути їхню тугу налиту плоть. Петя піднімає найбільшу картоплину і кидає в жерстяне відро.

– Бам! Бам! Бам! – залізний звук, виданий потривоженою рейкою, оголосив про початок нового робочого дня.

Петро ще до того, як розплющив очі, зрозумів, що сон виявився віщим. Енергетика рідних місць, яка з’явилась із затаєних глибин душі, якимось дивним, незрозумілим чином підказала рішення. В голові відразу вималювався чіткий план дій, котрий полягав у забезпеченні табору продовольством власними силами.

Швидко вдягнувшись, начальник робочої зони побіг на Ближню лісосіку. Хотілося якнайшвидше перевірити свої припущення щодо можливості її використання для сільськогосподарських робіт.

На жаль, реальність виявилася не такою сприятливою, як уявлялося: пні, чагарники та молода паросль панували на вже освоєній території, а близько третини площі, задіяної у розробці, все ще займав віковий ліс. Але в той же час Петро не бачив і вагомих причин відмовлятися від перетворення лісосіки на полігон для вирощування сільськогосподарських культур.

«Так, попітніти тут доведеться неабияк, однак воно того варте!» – уґрунтував молодий реформатор та зі ще більшим натхненням побіг до табору.