Пошук рішення

Пошук рішення
(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).
1942 рік, березень. Виправно-трудовий табір "і"/6.
Петро брів крізь вируючу завірюху до санбарака, у якому йому, як начальникові робочої зони, виділили кімнатку. Раніше ця площа використовувалася під склад інвентарю та була схожа на конуру, проте в умовах табору сприймалася мало не як хороми. Молодий чоловік спробував уявити в думці завтрашню планерку, однак звідав щось, близьке до відчуття провини, а відтак залишився незадоволеним собою.
«Що я скажу, як подивлюся в очі начальниці табору?!» – мучила мозок настирлива думка, котра заслонила все розумове поле.
Гаряча кров хвилями вдаряла у виски. Незважаючи на мороз та вітер, піт пробив усе тіло. Було соромно і прикро усвідомлювати, що сподівання виявилися нездійсненними, що він переоцінив свої здібності, а жорстока реальність вкотре підім’яла під себе добрі наміри.
Молодик докоряв собі за тупоумство, за невміння системно аналізувати та приймати стратегічні рішення. Переживання захлеснули втомлений, переповнений інформацією мозок, спрямувавши його виключно на негативні емоції.
Відчинивши двері своєї кімнатини, Петро протиснувся між тумбочкою і табуретом, підсів до вікна й почав зішкрібати нігтем лід зі скла.
Він приклав пальці до очищеної від льоду ділянки, після чого та стала прозорою. При цьому в напрямку до долоні поповзли холодні крапельки води. Петя акуратно розмазав їх по щоках, відчув приємну прохолоду. Ще трохи посидів, безрезультатно намагаючись увійти у звичну колію.
Потім роздягнувся й ліг на тапчан. Проте тривожні думки не давали заснути. Тоді він спробував хоч якось упорядкувати купу розрізнених даних і припущень, втім змучена голова відмовлялася вибудовувати логічні схеми, весь час переключаючись на хвилювання з приводу майбутньої планерки.
За годину чоловік зрозумів, що так просто заснути не вдасться.
«Так не можна, – обсмикнув себе Петро, – завтра я повинен, як мінімум, нормально мислити, а для цього потрібно виспатися».
Він різко зіскочив зі свого "ложа" і, не одягаючись, босоніж вибіг надвір. Виючі снігові хмари відразу ж накинулися на жертву, котра так раптово з’явилася. Крізь щільну темну стіну нічного бурану раптом проступили нечіткі обриси далекого барака.
У глибинах пам’яті щось клацнуло, викликавши яскраві болючі асоціації: такий самий буран та мороз, а вони з Іваном Федоровичем Лі-Щербаченко, вимоклі під час провалу під лід, не відчуваючи змерзлих рук і ніг, з останніх сил намагаються дійти до Тавди. І такі ж примарні контури будівель попереду...
«Яке це було щастя! Який осередок надії! А для Івана Федоровича – нездійсненої...» – очі налилися сльозами, і Петро повільно перехрестився.
– Царство Небесне, – прошепотів він, розвернувся й пішов до себе.
Загорнувшись у теплу ковдру, Петя віддався спогадам, смакуючи свої відчуття, котрі щойно раптово нахлинули і не відпускали. Ці емоції були такі рідні та близькі, але, водночас, страшні, вистраждані і струмом пропущені через зламане життя.
«Які дрібниці всі ці планерки та програми дій! Яка мишача метушня порівняно з тим, що зі мною вже було! Порівняно зі смертю й вічністю душі! – підвів межу хлопець, котрий уже так багато переніс на своєму віку. – Я живий, можу думати та діяти. Зрештою – у мене є можливість впливати на життя багатьох людей довкола, змінювати ситуацію на краще! І якщо я не зміг знайти вихід одразу – то зможу зробити це в подальшому!»
Оптимізм переміг, налаштувавши Петра на позитивну хвилю. Засинаючи, молодик за інерцією все ще намагався вхопитися за якісь уривки думок, але з цього мало що вийшло, і він здався в полон відпочинку та сновидінням.