Зустріч із Людою

Зустріч із Людою

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1936 рік, вересень. Томаківка.

Дорогою до клуба друзі багато жартували. Прекрасному настрою сприяли комфортна погода початку осені та передвечірня година. Сонце, що саме готувалося до заходу, періодично ловило хлопців у лагідні обійми своїх променів, але відразу ж поступалося пальмою першості тінистій прохолоді, створеній розлогими кронами. Компанія повернула за ріг. Перед молодими людьми постала в усій красі нова споруда будинку культури з великими вікнами і привітно відчиненими дверима.

Але тут Петя раптом побачив її. Дівчина якось зненацька з’явилася на ґанку, а далі легко та плавно стала спускатися вниз, граційно ступаючи й ніби обмацуючи черевичком кожну наступну сходинку. Точена фігурка із вузькою талією пливла у просторі з легкістю річкової хвилі. А русяве волосся переливалося в світлі сідаючого сонця, як прощальні язички полум’я у загасаючому багатті.

Разом із нею була подруга, однак Петя не звернув на цей факт жодної уваги. Прискореним кроком він підійшов до дівчат, проте його дар мови кудись випарувався. Хлопець стояв із широко відкритими очима й хапав ротом повітря. Він не міг відірвати очей від витонченої краси дівочого обличчя.

– Привіт, дівчата! – прийшов на допомогу товаришеві Федір. – Познайомтеся: це мій найкращий друг Петро, а це – Люда та Рая.

– Привіт, – відповіла Люда, простягаючи руку.

Тільки тепер Петя отямився від ступору. Він відповів на вітання, між тим у процесі рукостискання довго не відпускав кисті дівчини.

– Будемо знайомі, – спробувала мало не силою привітатись і Рая; цим маневром вона хотіла відволікти від подруги надто вже пильну увагу Петра. – Як настрій?

– Чудовий, – узяв на себе функцію масовика-витівника Федя, – ось вирішили розім’ятися. Чи не складете нам компанію?

– Ми тут зі своїми, катьощинськими, – відрізала Рая, відводячи подругу вбік, а потім, звертаючись до Люди, невдоволено буркнула: – Не потрібний нам цей ведмідь! Ти диви який: вилупився, наче на вітрину!

– Навіщо ти так? – дорікнула Люда. – Хлопець начебто безневинний, хоча й чудний.

– От і нехай шукає собі таких же чудних дівчат! А нам і з Колькою та Пашкою добре.

– Гаразд, ну їх, цих хлопців, – погодилася Люда, – усі вони одним миром мазані.

У свою чергу Федір спробував вивести Петю з остовпілого стану:

– Хороша дівчина Люда: гарна, розумна, порядна. Мені вона теж подобається, однак мої спроби зблизитися ні до чого не привели. А в тебе, схоже, є шанс! Так що не плошай!

Ці слова друга ледь долітали до свідомості Петра, ніби відгомони, що прийшли з якоїсь далекої галактики. Натомість у мозку виразно пульсував домінуючий лейтмотив: «Отакої!.. Виявляється, зовсім поряд є дуже гарні дівчата, за яких варто боротися!»

І він почав боротися за прихильність Люди: ходив на танці, намагаючись за будь-якої можливості продемонструвати їй свою симпатію, навчився досить стерпно танцювати і раз-другий, улучивши підходящий момент, запрошував дівчину на танець. Якось Люда навіть дозволила Петі проводити її додому. Після цього випадку він наважився й наступного дня заявився до дівчини додому. Щоправда, Люда сприйняла цю витівку в багнети, зате хлопцеві вдалося познайомитися та майже подружитися з її батьками.

Поступово лід став танути, і через деякий час дівчина перейнялася симпатією до Петра, хоча поки що не сприймала його як кавалера.