Запрошення на танці

Запрошення на танці

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1936 рік, вересень. Томаківка.

– Які плани на вечір? – між іншим спитав Федя по дорозі зі школи.

– Поки ніяких. Розберуся з домашнім господарством, повчу уроки, а там видно буде, – відповів Петро.

– Ходімо сьогодні в клуб на танці? – запропонував Федір. – Вже два тижні там по середах збирається молодь: крутять музику, танцюють, співають.

– Та я не по цій частині, – зізнався Петя.

– А по якій? По навчанню? Так ти по ньому і так попереду планети всієї, – посміхнувся друг, – іноді треба й розважитися, погуляти, поспілкуватись із протилежною статтю в невимушеній обстановці.

– Щось не хочеться.

– Що значить "не хочеться"? Може скажеш, що тебе до дівчат не тягне? То я в це не повірю.

– Не у цьому річ, – скривився Петро.

– А в чому? Чи не відпускає минуле кохання? Так твоя Катя вже більше двох років у Томаківці не показується. Я чув, що її родина поїхала кудись на північ.

– Правда?

– Не знаю. За що купив – за те продаю.

Петя замислився. Те літо 1934-го залишалося для нього чудовим спогадом про чисте платонічне кохання. Але згодом гострота звіданих тоді відчуттів притупилася, а тривала відсутність Каті призвела до того, що з пам’яті поступово почали стиратися минувші події. Навіть обличчя дівчинки тепер він міг уявити лише в загальних рисах. Плюс до того, за два роки вона, швидше за все, перетворилась із підлітка на дівчину. І які метаморфози сталися з нею – одному Богові відомо.

– А ти вже ходив на танці? – поцікавився Петро.

– Був минулого разу, – підбадьорився поставленим запитанням Федір, – там купа хлопців та дівчат, і не лише з нашого селища, а й із сусідніх. Обстановка весела.

– Та я і танцювати толком не вмію, – завагався Петя.

– Не можеш – навчимо! Не хочеш – заставимо! – пошуткував Федько. – Я впевнений, що в будь-якому випадку знайдеш собі заняття до душі. А обітницю безшлюбності порушувати тебе ніхто не змушує.

– Ну, не знаю...

– Ходімо, хоча б для загального розвитку: дізнаєшся, що таке танці, хто там буває, познайомишся з новими людьми, – не вгавав товариш.

– Гаразд, давай сходимо, – зрештою погодився Петро, – принаймні звідти можна будь-якої миті піти.

– Заметано, – одразу підвів межу Федя, простягаючи долоню для рукостискання та широко посміхаючись.

«А й справді, не можна жити одними спогадами, навіть найприємнішими. І зациклюватись на звичних справах теж не варто, – вирішив для себе Петя. – Все у світі змінюється, а життя продовжується – і треба сміливо йти йому назустріч!»