Кадри вирішують все

Кадри вирішують все

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1942 рік, березень. Виправно-трудовий табір "і"/6.

Інформація про функціонування табору, котра потужним валом накотилася на Петра одночасно з усіх боків, обволікала голову якимось аморфним вантажем. Думки металися подібно до бджіл, що ледве вилетіли із вулика з роєм, проте поки не знали, куди мандрувати далі. Бажаючи хоч як-небудь упорядкувати блукаючі в закутках мозку відомості, хлопець вийшов надвір.

Надвечір морозний вітер став міцнішати, а зараз і зовсім переріс у завірюху. Сніжинки намагалися пробратися за комір. Поза тим Петя вирішив не кутатися, а навпаки, підставив хуртовині груди й обличчя. Холодні кристалики, які танули на тілі, подіяли протверезно, але не більше того. Побродивши територією хвилин двадцять, втім так і не привівши думки до ладу, чоловік зайшов до їдальні, повечеряв, а потім знову попрямував до адміністративної будівлі.

– А, Петю, заходь, заходь! Я на тебе вже зачекався! – радісно вигукнув Приходько, побачивши друга, коли той заглянув у отвір прочинених дверей. – Як успіхи?

– Набрався інформації, як собака бліх, а толку обмаль: голова зовсім не варить, – промовив Петро роздратовано.

Він щільно зачинив двері до кабінету та вмостився навпроти Олексія.

– А як ти хотів? – з натиском заперечив Приходько. – Однак якщо взявся за гуж – не кажи, що не дуж! Я теж дещо тобі роздобув. І, правду кажучи, не на жарт злякався. Найстрашніше – це кількість померлих: близько 80% від чисельності табору щомісяця. І це протягом майже всього зимового періоду.

– Та знаю я, бачив звіти керівництва табору в Севураллаг.

– Навіть так?! – здивувався Олексій.

– Так, Синіцина дозволила. А ще вивчив накази й розпорядження по табору.

– Що ж корисного ти виявив?

– Багато чого, проте всі дані зводяться до однієї ключової проблеми: недостатні поставки продовольства призводять до невиконання плану та смертності, а зниження відсотка виконання плану тягне за собою скорочення обсягів постачання, – Петро сумно глянув на колегу. – Такого головного висновку одностайно й незалежно один від одного дійшли всі, до кого я звертався. Виходить точно як в українському прислів’ї: «– Чого бідні? – Бо дурні. – Чого дурні? – Бо бідні!»

– Але як же розірвати це порочне коло? – спитав Олексій Ілліч, з надією дивлячись на співрозмовника.

– Це споконвічне питання, особливо в нашій країні: «Що робити?» – Петро журливо-замислено глянув кудись убік. – Я відповіді поки не знаю. А ти маєш якісь міркування? – перевів він погляд на Приходька.

– Якби мав, – давно б розповів. Спадають на думку лише дрібниці: там підчистити, тут підправити.

– Ось і в мене те саме. Звичайно, таких дрібних удосконалень можна назбирати досить пристойну кількість. У процесі аналізу документів я вже намітив для реалізації низку ідей. Та й Климов – будемо йому дякувати – попрацював на славу, підказав, де і як шукати. Однак усе це мишача метушня: покращимо на 2%, підвищимо на 5%. А тим часом люди вимирають. Щоб це зупинити, потрібні кардинальні, стратегічні зміни.

– Потрібні. Та на чому їх будувати? Людям банально нема чого їсти! Вони не в змозі нормально працювати, поголовно мруть! – роздратовано випалив помічник начальника табору з режиму. – Якщо держава ставить перед табором завдання, то хай забезпечить хоча б мінімальні умови існування!

Приходько розійшовся не на жарт. За той короткий час, який Олексій провів у одній зв’язці з Петром, він раптом перейнявся безмежною довірою до друга. Досвідчений чекіст вперше за довгі роки відчув себе в безпеці з іншою людиною та дав волю емоціям.

– Я з тобою повністю згоден, – спокійно погодився Петя, – але давай будемо реалістами: ми навряд чи достукаємося до держави, якій, поза тим, і самій зараз нелегко. Тож краще зосередимося на заходах, котрі реально можемо впровадити ми самі. Що там у тебе за підчистки й підправки?

– Звісно, ти маєш рацію. Сльозами та криками справі не поможеш, – прислухався до доводів розуму Олексій Ілліч.

Йому довелося докласти зусиль, щоб утихомирити почуття, які щойно розбушувалися. Потім, корячи себе за нестриманість, він спробував наслідувати приклад друга й подивитися на проблему зі суто практичної точки зору:

– Якщо ми нічого не змогли придумати великого, то спробуємо хоча б звести воєдино маленькі, втім корисні поліпшення.

Якийсь час заступник начальника табору помовчав, затим узяв зі столу свій улюблений блокнот і швидко відкрив його на потрібному місці.

– Найсуттєвіше і нове, що мені вдалося вивудити, – це елементи недбалості, непрофесійності й корупції у медпункті та їдальні, – переконливо сказав Приходько. – Раніше їх було більше, а віднедавна кількість порушень зменшилася, оскільки шахраї залягли на дно. Проте зловживання є й досі. При цьому лише справа часу, коли махінатори вчергове опанують змінену ситуацію і відновлять свої сумнівні схеми.

– А якщо детальніше? – уточнив начальник робочої зони.

– Ну, наприклад, я не полінувався та звірив прізвища ув’язнених, котрих звільняли від роботи за рішенням наших лікарів протягом останніх трьох місяців. Виявилося, що відсотків двадцять становлять "перманентні" хворі. Вони періодично на кілька днів переходять у розряд "придатних до легкої праці", а згодом знову стають "ослабленими" чи "хворими". Із двома з них, наскільки я пам’ятаю, мені нещодавно доводилося стикатися: на ослаблених вони явно не схожі, скоріше на кручених. Як уже вони домовляються з медперсоналом – не знаю, однак це їм вдається. Крім того, подібні "приживали" є і в їдальні, й на складі, і в інших "хлібних місцях".

– Так, усюди є прихильники ринкових відносин, – із сарказмом констатував Петро, – і які б не були мізерні їхні можливості в таборі – талант пальцем не зітреш: знаходять лазівки, викручуються, заводять знайомства, блат. Їхнє гасло – «Де б не працювати – аби не працювати!»