Статистичний аналіз

Статистичний аналіз

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1942 рік, березень. Виправно-трудовий табір "і"/6.

Вийшовши від Синіциної, начальник робочої зони насамперед поспішив обійти підвідомчі йому підрозділи. На щастя, нічого екстраординарного за час відсутності не сталося. А кілька поточних робочих моментів були успішно залагоджені без його участі: запропоноване Петром призначення ініціативних і заповзятливих людей з-поміж ув’язнених на керівні посади середньої ланки дало можливість делегувати їм частину своїх повноважень, вивільнивши, таким чином, власний час начальника робочої зони для важливіших, стратегічних справ.

Зі спокійною душею чоловік попрямував до головбуха. Було вже по шостій вечора. Климов сидів у себе в кабінеті, обклавшись бухгалтерськими книгами.

– А, Петре Даниловичу! Заходьте, заходьте! – Семен Аркадійович жестом запросив гостя увійти. – Сідайте. Якраз закінчую зводити матеріали, – і він із нарочито діловим виглядом знову заглибився у вивчення паперів.

Щось записавши на аркуші, Климов узявся досить спритно перекидати кісточки на рахівниці, потім знову звернувся до аркуша та знову до рахівниці. На кілька секунд він задумався, відтак далі продовжив роботу.

Петро підозрював, що ці маніпуляції мають на меті зобразити бурхливу діяльність. Проте йому приносило задоволення спостерігати за процесом: хлопець пригадав рідний дім і батька, який дуже схоже виконував узяту додому бухгалтерську роботу.

Раптом сильна ностальгія наринула на Петю. Грудка підступила до горла, коли він уявив себе, малого, стоячим біля столу й заворожено слідкуючим за пальцями батька, котрі вихором літають над кісточками. Характерне цокання рахівниці, яке наповнювало кімнату, надало додаткової реалістичності спогадам. Очі налилися сльозами, готовими будь-якої миті вийти з утлих берегів.

«Стоп! – наказав собі Петро. – Геть емоції! Зараз зовсім інші завдання!»

Боячись показати свою слабкість, він обхопив лоба руками та почав методично його розтирати. Крізь пальці було видно Климова, що чаклував над паперами. У прагненні показати свою значущість бухгалтер загрався, і Петро наразі був удячний йому за це; принаймні, є трохи часу для того, щоб заспокоїтися.

Начальник робочої зони зусиллям волі спробував відігнати спогади. Втім це вдалося не відразу. Знадобилося близько хвилини для приборкання пристрастей, котрі розбушувалися. Зробивши кілька глибоких вдихів, молодик нарешті відчув, що хвиля емоцій відступає. Тепер можна було відняти руки від обличчя та спробувати відволіктися, думаючи про щось практично значуще. Наприклад, про рівень Семена Аркадійовича, як фахівця.

«Звичайно, до тата йому далекувато, – із суто утилітарної точки зору прикинув Петро, подумки порівнюючи спритність рук табірного головбуха з мистецтвом батька, якого колеги жартома називали бухгалтером-фокусником, – але обходиться з інвентарем він цілком професійно», – зрештою виставив Петя оцінку своєму візаві.

– Ну ось, справу зроблено! – радісно і дуже вчасно підвів межу своїм зусиллям Климов.

Він відірвався від стосу талмудів, відсунув його до краю стола, вивільняючи місце для головного документа, котрому присвятив пів дня. Любовно розглядаючи своє дітище, чоловік кілька разів розгладив його долонями, акуратно підписав, а після взяв до рук.

– Я, звичайно, міг би просто віддати Вам цю довідку, – тихо сказав головбух. Але, можливо, Ви, Петре Даниловичу, хочете почути від мене ще й деякі роз’яснення?

– Це було б дуже доречним. Я не надто розбираюсь у дебетах із кредитами.

– Ну що ж, добре, – Семен Аркадійович проковтнув слину, збираючись із думками.

Життєвим принципом Климова завжди було чітке виконання будь-яких указівок начальства. Незалежно від змісту цих вказівок. Незалежно від того, яке рішення на основі його роботи ухвалить бос. Зі власної ініціативи він ніколи не висловлював вищестоящим керівникам своєї точки зору про виконані завдання, вважаючи золотим правилом приказку: «Нехай кінь думає – у нього голова велика!»

Проте за натурою допитливий, Климов знаходив у процедурах бухгалтерського обліку можливість задовольняти власну цікавість. Він любив, як кішка з мишкою, гратися з цифрами. І йому подобалося усвідомлювати, що цифри підкоряються йому, що він може, хоча б певною мірою, бути їхнім повелителем.

Ось і тепер, у процесі роботи над проханням начальника робочої зони, Семен Аркадійович, сам того не бажаючи, захопився процесом. А захопившись, став копати все глибше й глибше.

Справа в тому, що до цього моменту не було вказівок щодо встановлення залежностей між умовами життя ув’язнених та результатами виробничої діяльності. Тож бухгалтерія в цьому напрямі не працювала. Але, як виявилося, саме тут є багато цікавого. Мало того, аналізуючи бухгалтерські показники у світлі завдань нового начальника робочої зони, Климов раптом осмислив, що за виведеними ним числами стоять реальні люди, які, залежно від значень цих чисел, можуть або жити, або померти. І йому стало страшно. Адже серед цих людей був також і він сам.

Пам’ятаючи про своє досить хистке становище ув’язненого, бухгалтер проникся думкою про необхідність, якщо вже представилася така можливість, задіяти всі свої знання та вміння для того, аби максимально убезпечити себе від оргвисновків начальства, а заразом – допомогти й усьому табору.

– А знаєте, до арешту я працював у науково-дослідному інституті економіки – раптом зовсім алогічно розпочав Климов. – Був рядовим співробітником, проте дещо робити вмів. Так от, серед учених нашого інституту ледь не фетишем був коефіцієнт кореляції, котрий показує рівень зв’язку між двома ознаками. Наші світила вважали, що це головний показник, необхідний економісту для аналізу ситуації. Тож вони вимагали від підлеглих, в тому числі й від мене, вміння обчислювати та інтерпретувати отримані коефіцієнти кореляції.

Семен Аркадійович поринув у спогади. Він представив затишну будівлю рідного інституту, оточену тінистим парком. Легка усмішка осяяла його обличчя, однак потім швидко перервалася болісною гримасою.