Шахова епідемія

Шахова епідемія

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1934 рік, листопад. Томаківка.

Шахова епідемія вразила Томаківську середню школу 1934 року. Учні майже поголовно раптом почали захоплюватися цією грою. Заради неї до школи приходили на годину раніше, їй присвячували всі перерви та час після уроків.

На підвіконнях класних кабінетів одна біля одної стояли шахові дошки із розставленими на них фігурами. А учні, замість того, щоб уважно слухати вчителів, того і гляди, норовили запустити очі на підвіконня, аби ще й іще раз проаналізувати розташування сил у партії, так недоречно перерваній дзвоником на урок.

Зауваження і заборони викладачів з приводу неприпустимого відволікання вихованців від теми уроку та переключення їхньої уваги на шахові баталії стали звичайним явищем. При цьому хлопці й дівчата лише вдавали, що реагують на випади наставників. Насправді такі дрібниці ніяк не могли відвадити їх від улюбленого заняття. Мало того, згодом найвідчайдушніші з хлопців примудрялися розігрувати партії навіть на задніх партах просто під час деяких уроків, за що розлючені педагоги видворяли хуліганів із класу.

Але незважаючи ні на що, розпал шахових пристрастей у шкільному житті все наростав. Особливо завзято займалися шахами хлопці. І Петро не був винятком.

Він першим збагнув, що повинна бути література з шахів. А тому звернувся до селищної бібліотеки і, на правах завсідника, отримав у користування підшивку журналу «Шахматы в СССР».

Як завжди, хлопчик поставився до вивчення предмета, котрий його щойно зацікавив, з усією серйозністю. Він уперто опрацьовував журнали, дублюючи ігрові ситуації на шахівниці. Захопившись розбором партій, підліток нерідко засиджувався за цим заняттям до опівночі, чим час від часу викликав кепкування батька.

Ось і нині Петя намагався розібратися в хитросплетіннях ендшпілю однієї з партій Капабланки.

– Лягай спати, гросмейстере! – серед ночі окликнув сина заспаний батько, проходячи повз по дорозі надвір.

– Зараз, лишилося трохи, – ледь глянувши у бік тата і продовжуючи корпіти над фігурами, мимохідь відповів Петро.

Він пересунув уперед туру, звірився з журналом та замислився.

«Чого ж досяг Капабланка цим ходом? Що виграв?» – міркував хлопчина.

На перший погляд, хід був цілком звичайний. Але коли Петя переглянув кілька наступних дій супротивників, – проступило з усією очевидністю, що саме це рішення Капабланки виявилося ключовим: після нього виграш ставав, як то кажуть, справою техніки.

– Ага, так от де собака заритий! – радісно прошепотів молодик. – Ось про що пишуть у журналі, коли говорять про виграш темпу!

Двері тихенько відчинилися; це повернувся з туалету батько. Данило глянув на сина, посміхнувся і, не кажучи ні слова, знову пішов спати.

«Гаразд, нехай сидить, – подумав він, – це краще, ніж тинятися по підворіттях».