Карт-бланш від Синіциної

Карт-бланш від Синіциної

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1942 рік, березень. Виправно-трудовий табір "і"/6.

Дорогою до кабінету начальниці табору Петро обмірковував майбутню розмову. Хоча за тиждень спільної роботи в нього склалися довірчі, ба навіть товариські стосунки з цією немолодою жінкою, під час спілкування між ними завжди відчувалася певна дистанція. Із кожною наступною розмовою відстань трохи скорочувалася, і Петі не хотілося змінювати цю тенденцію.

Однак те, що Петро хотів зробити зараз, загрожувало ускладненнями. Справа у тім, що досі всі його дії як начальника робочої зони знаходилися строго в рамках наданих повноважень. Заплановане ж прохання про доступ до деяких секретних матеріалів табору було на межі, а якщо врахувати, що він є ув’язненим, – то й за межею дозволеного. З огляду на це, дуже важливо було правильно вибудувати діалог, обґрунтувати необхідність такого кроку для спільної справи.

Петя тихенько постукав у двері, та почувши приглушене "увійдіть", зайшов до кабінету Синіциної.

– Здрастуйте, Ольго Михайлівно, – звернувся він до першої особи табору.

– Сідайте, Петре Даниловичу. Що у вас? – одразу перейшла до справи жінка.

– Та ось намагаюся виконати Ваше завдання, – Петро витримав невелику паузу, щоб дати можливість співрозмовниці перейнятися тим, що він виконує саме її доручення, – збираю інформацію, на основі якої можна було б розробити пропозиції щодо стратегічних шляхів розвитку табору.

– І як, виходить? – зацікавилася начальниця.

– Деякі відомості вдається знайти – допомагають Приходько та Климов. Але боюся, без зведеної інформації про табір, як складову частину Державного управління таборів, без вивчення впливу на ситуацію заходів, ужитих колишнім керівництвом, ми можемо ухвалити помилкові рішення.

– Чого ж Ви хочете від мене? – Синіцина починала розуміти, куди хилить її протеже.

– Мені потрібні реальні дані про накази й розпорядження вищестоящих інстанцій, про реакцію нашого керівництва на них, а також документи, які могли би пролити світло на стан і динаміку всіх складових життя табору.

– Ви розумієте, що це секретна інформація? – суворо запитала начальниця табору.

– Я усвідомлюю це, – Петро подивився прямо в очі співрозмовниці. – Але, по-перше, я щиро хочу зрушити ситуацію з мертвої точки, а по-друге, – обіцяю не розголошувати зміст конфіденційних джерел стороннім людям.

Старший лейтенант держбезпеки якийсь час оцінювально дивилася на цього виснаженого, але діяльного хлопця, потім встала з-за столу, підійшла до сейфа. Зі внутрішньої кишені піджака Синіцина дістала зв’язку ключів, вибрала один із них, відчинила дверцята. Взявши папку, котра лежала на полиці, вона повернулася до стола і поклала її біля Петра.

– Це зведена інформація по табору, відіслана до Севураллагу, та накази вищестоящих інстанцій, – тихо промовила жінка; опісля узяла ще одну пухку папку з краю столу й подала Петрові. – А це добірка наказів, розпоряджень і вказівок керівництва табору за останні пів року. Ви маєте три години на вивчення матеріалів. Кабінет я закрию на замок, охорону попереджу, щоб Вас не турбували до мого повернення.

– Добре, дякую, – сказав Петро, присуваючи до себе папки.

– Успіхів! – Ольга Михайлівна замкнула сейф, вийшла з кабінету та зачинила за собою двері.