Лазіння по драбині

Лазіння по драбині

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1934 рік, жовтень. Томаківка.

Прийшовши додому після уроків, Петя закинув у кут штопаний-перештопаний потертий портфель. Він акуратно повісив на вішалку шкільну форму, начепив на себе напівшорти-напівштани та прожогом кинувся на вулицю.

– Петрику, ти куди? – з усмішкою спитала мати, хапаючи хлопця за руку. – А їсти?

– Я поїм, коли повернуся. Ми із друзями домовилися влаштувати змагання з лазіння по драбині! – заявив син, намагаючись вирватися.

– Ні, голодного я тебе не відпущу! З’їж бодай миску каші! – Марія легенько, але наполегливо посадила пацана за стіл і поставила перед ним їжу.

Петро знав безкомпромісний характер матері, а відтак розсудив, що найкращим варіантом буде просто підкоритися. За кілька хвилин миска була спустошена, мати задоволена, а він, скориставшись маминою зайнятістю, тихенько прошмигнув до виходу.

Марія обернулася, коли почула стукіт зачинених дверей.

– Ну й шило! – хитнувши головою, промовила вона. – Де тільки енергія береться?

Задоволена посмішка осяяла обличчя жінки: наразі первісток виправдовував її найкращі очікування.

– Господи, поможи! – Марія, дивлячись на ікону, побожно тричі перехрестилася, потім перехрестила двері, через які щойно вислизнув син.

А Петя вже біг крутим схилом до шкільного спортивного майданчика. Встиг він вчасно: хлопці якраз підходили. У розпалі було обговорення правил змагання.

– Будемо рахувати кількість поперечин. Хто подолає більше, – той і виграв! – саме наполягав на своєму Вася, коли до натовпу приєднався Петро.

– А за скільки підходів? – несміливо уточнив Антон, оглядаючи нахилену драбину.

– За три, звичайно! – безапеляційно заявив Васько, роблячи різкий жест зверненою догори долонею, що мало підтвердити остаточність рішення.

– Так не піде! – заперечив Петрусь, відразу включаючись у дискусію. – Нас тут уже чоловік двадцять, а хлопці ще підходять. Усі вміють лазити драбиною, як мавпи. Якщо кожен робитиме по три підходи, ми до темряви не встигнемо. Ви як хочете, а я не збираюся весь вечір дивитися на інших. Пропоную вчинити раціональніше: кожен робить тільки по одному підходу, і перебиратися з поперечини на поперечину руками не по черзі, а одночасно обома. Це складніший варіант, отже, часу займе набагато менше. А після змагання пропоную швиденько викупатися в річці! Хто за?!

– Я за! Я! Я за! – хором закричали підлітки. – Давай починати!

Вася скривився, зло глянув на Петра, проте нічого не сказав.

«Якщо так – нехай цього разу буде по-вашому! – розчаровано подумав він, зневажливо обводячи очима збіговисько пацанів. – Ви ще побачите, хто виграє змагання!»

В компанії, що зібралася, Василь був найстаршим за віком. Вроджене перерозвинене самолюбство разом із особливостями перехідного віку спонукали хлопця до бажання бути кращим у своєму середовищі. Однак із навчанням у Васька справи не клеїлись, а тому всю свою енергію він уже понад рік спрямовував на те, що в нього добре виходило, – на гімнастику.

Хлопцеві було вже 15 років, втім за габаритами він поступався більшості хлопчаків. Низького зросту, з вузькими плечима, сухорлявий, Василько усіляко намагався покращити свою спортивну форму. Для цього підліток тричі на тиждень відвідував гімнастичну секцію; крім того, щодня наполегливо займався на спортивному майданчику самостійно.

Підходяща для гімнастики худорлява комплекція та наполеглива праця дали можливість Василькові стати одним із найкращих гімнастів у школі. Він виробляв на турніку, брусах і кільцях запаморочливі фігури. Проте в силових вправах успіхи були не настільки вражаючими. Між тим хлопчина намагався цілеспрямовано працювати над собою й поступово все більше покращував свої результати.

Васько страшенно заздрив Петрові, котрий, безшабашно гуляючи цілісінькими вечорами, якимось чином примудрявся і бути відмінником у школі, і найшвидше плавати, і більшу кількість разів підтягуватися на турніку; та плюс до того, ще й верховодити всією компанією. Це Василь підбив пацанів на нинішній турнір: він вважав, що вже досить натренований, щоб обійти Петька в змаганні на драбині. Мало-помалу переконавши себе у власних можливостях, Вася не раз хвалився перед хлопцями, зарозуміло обіцяючи показати найкращий результат у цій вправі.

Почалися змагання. Спершу до снаряда підійшов Антон. Він був одним із наймолодших за віком і не претендував на перемогу. Набагато важливішим для пацана було визнання його, по суті ще хлопчиська, рівним своїм старшим, більш авторитетним, товаришам.

Низенький Антон підстрибнув і схопився за найближчу поперечину нахилених сходів. Різко підтягнувшись, він так само різко одночасно перекинув обидві руки на наступну перекладину, трохи почекав та повторив цикл.

– Один!.. Два!.. Три!.. Чотири!.. – хором рахували хлопці щоразу, коли хлопчик долав чергову сходинку.

Після досягнення верху драбини, Антон опустився вниз до вихідної поперечини і, не зістрибуючи на землю, продовжив чергову серію підйомів.