Реванш

Реванш

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1934 рік, червень. Томаківка.

Цього разу для приєднання до дівчачої компанії Петя не став винаходити велосипед.

«Якщо спрацювало одного разу – має спрацювати й повторно», – резонно припустив він, ідучи до ігрового майданчика точно в такий самий час, як і раніше.

Сьогодні дівчата зустріли його доброзичливо. І тільки Катя, подібно до того, як це було за минулого Петрикового "підходу", повелася досить різко:

– Щось давненько тебе не було видно! Мабуть, зализував рани після програшу в класики?! – не змогла втриматися вона від шпильки.

– Проводив роботу над помилками, – в тон їй, однак не без прихованого сенсу відповів хлопчина.

Наразі ніхто не звертав уваги на можливий підтекст Петрових слів. Проте коли він включився у гру, всім стало очевидним, що рівень його вмінь кардинально покращився. Незважаючи на пристойне стартове відставання, хлопчик швидко обігнав основну масу гравців і підібрався впритул до Каті, яка до цього почивала на лаврах незаперечного лідера класиків. Бачачи загрозу своїй гегемонії, дівчинка мобілізувалася, показуючи найкращі зразки ігрових навичок. Втім Петя не відставав. Деякий час вони йшли "ніс до носа": кожен подовгу не робив помилок; при цьому то один, то другий по черзі виривалися вперед. Та все ж таки Петрик зумів на фініші вирвати перемогу.

– Зіграємо матч-реванш! – не хотіла визнавати поразки Катруся.

– Із задоволенням, – погодився хлопчина.

Друга гра була ще більш захоплюючою. По суті вона перетворилася на дуель двох найкращих гравців, котрі представляли здивованій "публіці" чудеса спритності та витривалості.

Дівчата разом із хлопцями, які прийшли також подивитись на видовище, розділилися на дві групи вболівальників.

– Петрику, давай, покажи на що здатний! – кричали одні, підбадьорюючи свого улюбленця.

– Ка-тя! Ка-тя! Ка-тя! – скандували інші, коли хід переходив до дівчинки.

Спортивний азарт боровся в Петі з бажанням зблизитись із чудовою дівчинкою, яка зараз виступала його головним суперником. Підліток відчував, що задіявши всі свої сили, він може виграти, але у такому разі Катруся опиниться в ролі поваленого кумира. До того ж Петрик розумів, що його беззаперечна перемога навряд чи викличе у дівчинки позитивні емоції. Тому хлопчик трохи підіграв своїй візаві, дозволивши їй здобути гору в другій партії.

– Тепер я вимагаю реваншу! – своєю чергою взявся наполягати Петя.

– Ре-ванш! Ре-ванш! – підхопили його прихильники.

І знову розпочалася гра. Якось самі собою з неї вибули решта учасників. А після третього поєдинку природним чином був четвертий, потім п’ятий... Наразі усіх цікавив насамперед остаточний рахунок. Протиборство тривало до темноти і закінчилось із рахунком «8 : 7» на користь Петра.

Дорогою додому вболівальники емоційно обговорювали результати змагання. Петіні прихильники з піною на вустах доводили, що результат відображає дійсне співвідношення сил, на що Катрусині фанати заперечували: мовляв, остання партія проходила у сутінках, а відтак на перший план вийшли випадковості та везіння. На підтвердження своїх тез обидві групи підтримки наводили численні яскраві епізоди ігор. Єдиними вони були лише в одному: остаточно розсудити їх зможуть лише наступні поєдинки.

Тим часом Катя й Петя, які витратили практично всі свої сили на змагання один з одним, мовчки сиділи у пітьмі на лавці неподалік ігрового майданчика. Їм обом потрібен був перепочинок, аби прийти до тями. І добре, що "вболівальники" забули про своїх кумирів: інакше довелося б "тримати марку" і всім своїм виглядом показувати бадьорість духу й тіла, в той час як ноги та спина бажають тільки одного – відпочинку...

– Класне було змагання, – тихенько промовив Петрик, коли відчув, що сили повертаються до нього. – Я вже думав, що програю, але наприкінці мені пощастило.

– Так, мені теж сподобалося: нарешті знайшовся справжній противник, а то з дівчатами я почала втрачати форму, – Катруся глянула на хлопця, однак у напівтемряві ледве було видно розпливчастий силует. Тільки Петіні очі стійко відбивали місячне сяйво.

– Ну, я б не сказав, що ти в поганій формі, скоріше навіть навпаки.

– Це ти не бачив наших боїв без правил у Запоріжжі, – багатозначно повідомила дівчинка. – До речі, а як тобі вдалося так швидко освоїти класики? – ніби схаменувшись, запитала вона.

– Я ж казав – працював над помилками, – розпливчасто пожартував Петрик.

– У тебе це вийшло чудово, – зізналася Катя.

– Був хороший учитель, – посміхнувся хлопець, манірно кланяючись дівчині та вказуючи на неї відкритими долонями. – Минулого разу ти гарно втерла мені носа.

– Ну, тепер рахунок зрівнявся – «один: один».

– Я вважаю, що для нас це найкращий рахунок, – двозначно натякнув Петя, вдивляючись у великі очі дівчинки; і йому здалося, що вона зрозуміла натяк.

– Можливо, – відповіла Катруся, опосередковано підтверджуючи Петрикові здогади.

Якийсь час посиділи у мовчанні.

– Пішли додому? – запропонував хлопчина, нишком спостерігаючи за реакцією; а побачивши блиск примружених в усмішці очей, уже сміливіше додав: – Катю, можна я тебе проведу?

– Можна, – зніяковіло дозволила та, спираючись на простягнуту Петриком руку.

...

Підлітки йшли у темряві, тримаючись за руки. Зірки спостерігали за їхніми чистими емоціями першого кохання. Навколо виводили свої гами цвіркуни. А хлопчик і дівчинка насолоджувалися можливістю відчувати поряд тепло один одного, дивитися в очі та ділитися своїми почуттями. Їм було цього цілком достатньо... Вони були щасливі...