Телефонна розмова Синіциної з чоловіком

Телефонна розмова Синіциної з чоловіком
(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).
1942 рік, березень. Виправно-трудовий табір "і"/6.
Різкий дзвінок телефону перервав роздуми жінки. Ольга Михайлівна взяла слухавку й акуратно приклала її до вуха.
– Сашенько, милий! – ласкаво проворкувала вона, почувши бадьорий голос Олександра. – Як твої справи, управляєшся там без мене?
Синіцина знала, що ранкові години у чоловіка є найменш зайнятими роботою. Тому жінка воліла обговорювати найважливіші як сімейні, так і службові справи саме в цей час. Намагався максимально використати ранкові години й Олександр Іванович, встаючи затемна та займаючись милими серцю саморобками.
– Все в порядку. А як у тебе?
– Нормально. Звичайно, в таборі багато порушень, зловживань, головотяпства й дурості. Однак головне – я знайшла декілька розумних та рішучих людей, довірила їм ключові напрями, і вони вже почали виправляти ситуацію. Точнісінько відповідно до розробленої тобою стратегії.
– Ну й слава Богу. Щиро кажучи, я у твоїх здібностях і не сумнівався. Втім розкажи детальніше, де та як ти так швидко знайшла цих людей?
– Знайшла переважно серед ув’язнених, як ти й передбачав. Але от за яких обставин знайшла – ніколи не вгадаєш!.. – Ольга Михайлівна витримала свою фірмову паузу.
– Та не томи, кажи вже, – усміхаючись і уявляючи собі змовницьке обличчя дружини, промовив Олександр Іванович після короткочасного мовчання, котре мало на меті підтримати гру.
– Ти не повіриш! – жінка й сама вже не в силах була стримувати емоції. – Найбільш тямущий хлопець попався мені на очі під час першого ж обходу табору. На допиті він запустив стільцем в оперуповноваженого, облаяв його останніми словами, а потім заявив, що сексотом його зможуть зробити хіба після смерті. Кулею вискочивши з кабінету опера, цей хлопець мало не збив мене з ніг. Як згодом виявилося, молодий чоловік має вищу педагогічну освіту, закінчив інститут із червоним дипломом, свого часу був рекомендований в аспірантуру, за що і поплатився: його керівника заарештували як ворога народу, а далі ти можеш уявити все й без мене.
– І що ж за ці пару днів зробив твій "тямущий хлопець"? – із сумнівом у голосі поцікавився старший майор.
– О-о, вже першого ж дня він розгорнув бурхливу діяльність. Петро – так його звуть – пообіцяв добовий пайок кожному, хто дасть цінну пропозицію щодо раціоналізації праці. Відтак пропозиції посипалися, як із рогу достатку. Крім того, відразу стало видно й інших кмітливих людей з числа ув’язнених. Я маю намір негайно поставити їх на ключові пости, прибравши звідти представників попередньої адміністрації, які погрузли в махінаціях.
– Прекрасно! – зрадів Олександр Іванович. – Це саме те, на що я розраховував, ба навіть понад сподівання. Не зупиняйся на досягнутому: дай Петрові ще більше повноважень та всіляко підтримуй!
– Я так і хочу зробити, але щодо підтримки, – Ольга трохи зам’ялася. – Головною проблемою тут таки залишається продовольство. Люди виснажені, а ефект від раціоналізації виробництва дасть відчутні плоди лише з часом. Думаю, вже наступного місяця ми суттєво підвищимо відсоток виконання плану. А поки що потрібен бодай мінімальний продовольчий фонд для заохочення ініціативних людей, – вона трохи помовчала; потім наважилася: – Чи не міг би ти спрямувати хоча б тижневу норму продовольства для табору в рахунок постачань наступного місяця?
– Гаразд, постараюся щось придумати. Я заварив цю кашу – мені й допомагати передовикам, – Синіцин злегка посміхнувся, – проте врахуй, що протягом двох місяців табору треба буде перекрити це постачання підвищеним відсотком виконання плану.
– Дякую, Сашенько, я це розумію і намагатимуся тебе не підвести.
– Успіхів тобі! Цілую! Цілую! Цілую! – Олександр поцмокав слухавку.
– Тобі того ж самого! М-м-м! – почув чоловік у відповідь подібні поцілунки від дружини.
На цій оптимістичній ноті спілкування подружжя закінчилося. Поклавши слухавку, Ольга Михайлівна знову задумалася над проблемами табору та над тим, як максимально ефективно використати карт-бланш, обіцяний чоловіком.
Відтак вона взяла аркуш паперу й ручку, кілька хвилин посиділа, підбираючи потрібні формулювання. Нарешті рішучим, розгонистим почерком написала:
«Наказ
по виправно-трудовому табору "і"/6
На підставі висновків і пропозицій «Комісії з перевірки та вдосконалення роботи об’єктів табору» (доповідна записка № 1 від 12 березня 1942 року) наказую:..»
Далі начальниця табору перерахувала наведені в доповідній записці пропозиції, сформулювавши їх у жорсткішій формі. Наприкінці наказу всіх керівників підрозділів табору було зобов’язано щодня доповідати про заходи, вжиті для реалізації положень діючих наказів, про виконання доручень керівництва, а також про проблеми, що виникли.
Оголошений на ранковій планерці, цей наказ спричинив небувалий ефект. Усім стало ясно, що нова начальниця табору взяла курс на кардинальні зміни, а тон цих змін задаватиме новостворена комісія.
Тому керівництво на місцях почало терміново наводити елементарний порядок, бажаючи попередити можливі негативні висновки з боку комісії та санкції начальниці табору.
У свою чергу ув’язнені, не чекаючи на перевірку, самі, знизу, розгорнули бурхливу кампанію зі внесення раціоналізаторських пропозицій. Останні оформлялися письмово та подавалися до комісії з перевірки і вдосконалення роботи об’єктів табору. Подані папери, у разі позитивного висновку комісії, були одночасно й підставою для видачі додаткового пайка.
У зв’язку з великою кількістю рацпропозицій, що надходили від людей, Петрові доводилося левову частку часу витрачати на відбір гідних уваги вдосконалень, перевірку їх авторства та можливостей упровадження. Крім того, основне навантаження щодо організації діяльності робочої зони з урахуванням внесених пропозицій також лягало на його плечі. Працювати доводилося із самого ранку до пізньої ночі.
Але й результати не забарилися. Вже за тиждень відсоток виконання плану зріс до сімдесяти одного, що було абсолютним рекордом за останні три місяці.