Інформація про Катю
(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).
1934 рік, червень. Томаківка.
Мабуть, пройшло вже близько години після того, як стемніло, а Марія тільки-но переступила поріг будинку.
– Ну, як тут господарюють мої мужики?! – поцікавилася вона з сіней, шумно перевзуваючись.
– Нормально, – відповів їй Данило, – а ви що, знову з бабами язиками чесали?
– Та посиділи трішки у П’яткінші, поспілкувалися, – повідомила дружина, проходячи до кухні.
– І як?
– Насміялися від душі. До неї син із онучкою в гості приїхали. Так ця малявка нам таку виставу влаштувала, що і в цирку такого не побачиш!
– Це який син? – перепитав Данило.
– Павло, котрий учителем у Запоріжжі працює.
– А дочка в нього Оленка? – напружився чоловік, пригадуючи.
– Ні, Оленка – то у старшого, а в Павла донька – Катя, вони з нашим Петриком ровесники, – розповіла Марія, намагаючись освіжити пам’ять чоловіка. – Не дівчинка – лялечка! Фігурка – як у дівчини, волосся каштанове, кучеряве, личко миле, а очі – два вуглики!
– Я бачив цю дівчинку, коли повертався з роботи, – повідомив Данило, – й на мою думку, вона за пару днів уже встигла взяти під контроль місцевих любительок гри в класики.
– А я тобі про що? Бойова дівка! І танцює, і співає, і вірші розповідає! До того ж відмінниця... А солідна – не підходь! – пирснула зі сміху Марія. – П’яткінша ж – так у ній просто душі не чує.
– Так, гарненька дівчинка, – погодився чоловік.
Він уже думав, що розмову закінчено та можна йти спати, але дружині раптом прийшла в голову суто жіноча думка:
– Петрику! – раптом покликала вона сина. – А ти вже познайомився з Катрусею, онучкою тьоті Ліди П’яткіної?
– Ні, – коротко й ніби неохоче відповів хлопчик зі спальні, хоча насправді з живою цікавістю стежив за розмовою і, як губка, вбирав кожне слово батьків.
– Даремно, – дорікнула йому мати, – вона твоя однолітка, приїхала із Запоріжжя, дуже розумна та грамотна дівчинка. Крім того, ти можеш у неї розпитати про життя й навчання в місті.
– Та якось ми з нею і не стикалися.
– То піди й зав’яжи розмову, – наполягала Марія.
– Гаразд, якщо випаде нагода, – познайомлюся.
Петя промовив останню фразу байдужим тоном, намагаючись таким чином приховати емоції, що вирували в його душі. Марія ж, яка нічого не підозрювала, махнула рукою і переключилася на домашні турботи, а її син тим часом примостився на ліжку, щоб обміркувати отриману інформацію. Збуджений, він довго лежав у темряві з широко розплющеними очима, перебираючи в умі характеристики Каті, що так раптово звалилися на нього із вуст матері та батька.
«Катя, Катерина, Катруся, Катюша, – хлопець підшукував варіанти імені, які найточніше відповідали б сформованому у нього в мозку образу дівчинки. Однак жоден із них не здавався йому підходящим. – "Катя" – надто просте ім’я для такої гарної дівчинки, – розмірковував він, – "Катерина" – дуже офіційне; "Катруся" – це більше для малюків; а "Катюша" – так можна звертатися тільки до дуже близької, коханої людини, а не до незнайомої».
Так і не дійшовши ніякого висновку, хлопчик переключився на аналіз оцінок, даних дівчинці батьками. Він із радістю відзначив, що і мамі, й татові Катя сподобалася. Обоє відзначали її привабливу зовнішність та активність. Це повністю співпадало з думками самого Петі. Крім того, виявилося, що дівчинка ще й відмінниця, добре танцює і співає, любить літературу...
«А може справді, взяти та й познайомитися з Катею, ось так, просто, без натяків і переживань», – вирішив було хлопчик, проте одразу ж засумнівався: а раптом вона його так само просто відшиє? Це буде набагато гірше, ніж взагалі залишатися незнайомими. І потім, що він їй скаже? "Привіт, ти мені подобаєшся?" – безглуздо. "Давай дружити?" – банально. Та й у якості кого він постане перед дівчинкою? Як бідний родич, котрий просить про милість? Як одягнене в рубище гидке каченя перед чарівною принцесою? Ні, на це він піти не може!
Хлопець зрозумів, що остаточно заплутався, а тому відклав підбиття підсумків на завтра. Відразу після цього він відчув, як злипаються повіки, і не став опиратися напливаючій дрімоті.