Перший потяг до дівчинки

Перший потяг до дівчинки

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1934 рік, червень. Томаківка.

Як завжди у цей ранковий час Петя вийшов надвір, тримаючи в руках велику синю миску з пшеницею. Кілька особливо пронирливих курок одразу ж підбігли до нього і стали витися біля самих ніг, намагаючись першими схопити зернятка, що періодично випадали із невеликої дірки у дні посудини.

– Ну, що, до сніданку готові? – поблажливо-лагідно звернувся хлопець до птахів, вишукуючи двох своїх улюблениць – Чорнушку та Рябушку.

– Ко-ко-ко, – тихо відповіли кури, діловито снуючи навколо Петра. Вони то піднімали голови, намагаючись уловити момент падіння зерен, то опускали їх, сподіваючись розгледіти їжу, яка вже лежала на землі.

Хлопчик зачерпнув жменю корму і, як завжди, в нагороду за вірність, шпурнув окрему порцію пшениці у напрямку Чорнушки. Проте не встигла та й пару разів клюнути, як решта птахів купою налетіли на "хлібне місце", викликаючи своїми діями страшну штовханину і ґвалт. "Кормчий" широко посміхнувся, із задоволенням спостерігаючи за дійством.

– Ціп-ціп-ціп-ціп! Ціп-ціп-ціп-ціп! – голосно проголосив Петя, закликаючи решту пернатих приєднатися до трапези й одночасно жестами сіяча розсипаючи зерно в різні боки.

Першою на заклик прибігла велика група курей на чолі з барвистим півнем. Озброєний широким синювато-червоним гребенем і довгими шпорами, він спочатку по-джентельменськи важничав, витончено-акуратно переставляючи ноги та видаючи запопадливі звуки, але потім, побачивши, що кількість їжі катастрофічно зменшується, кинув усіляку галантність і взявся уплітати пшеницю ще швидше за своїх подруг, не звертаючи на них жодної уваги.

Незабаром підоспіли гуси та індики. А останніми, перевалюючись у прискореному темпі з ноги на ногу, приплелися качки. Вся живність несамовито поглинала корми. Більші особини періодично намагалися клюнути, налякати або відігнати дрібніших, втім ефекту такі заходи майже не мали, оскільки інші птахи, котрі стояли поруч із велетнем, нахабно використовували час його участі в єдиноборствах для того, щоб з’їсти зерно на контрольованій ним ділянці.

Петрик із задоволенням спостерігав за цим бедламом, зрідка за допомогою мітли сприяючи тому, аби найслабші та неквапливі члени пернатого співтовариства також мали змогу насититися. Нарешті основна маса корму була розхватана, і хлопчик сів на приступок, аби, не поспішаючи, насолодитися фіналом пташиної вистави.

Його обличчя розпливлося в усмішці, коли птахи стали стурбовано виглядати, чи не залишилося на землі ще чогось, а півень, скориставшись ситуацією, раптом знову згадав про своє чоловіче призначення й узявся мелодійним кудахтанням кликати подруг до неіснуючого зернятка. Задоволений результативністю свого обману, самець відразу зловчився і, трохи провівши крилом по землі, заволодів однією з курок.

– Ку-ку-рі-ку-у-у! – загорланив він, ледве закінчивши свою справу і обтрусившись, а потім без перепочинку приступив до наступного дубля.

– Ну й жук! – засміявся Петя, підводячись.

Він пішов по відра: треба було принести для живності воду. Затим підліток попрямував до двору Хорошків, у яких був колодязь із найсмачнішою водою в окрузі. Черги не було, а коли так, хлопчик вирішив трохи побешкетувати. Він різко кинув причеплене відро вниз та майже одночасно надав колодязній ручці сильного прискорення, а сам завис над безоднею, із завмиранням серця стежачи за тим, що відбувається. Механізм жваво заскрипів і закрутився, з наростаючою швидкістю розмотуючи ланцюг та тягнучи відро вниз. Протягом декількох секунд польоту залізна ємність кілька разів зачепила цеглу, а далі зникла в темряві. Мить очікування і... ледь уловимий відблиск потривоженої водної гладі майнув у глибині.

– Бах-плеск! – майже одночасно з ним долинув звук удару жерсті об воду.

Неспішними розміреними рухами Петрик намотував ланцюг на колоду. Витягнувши свою "здобич" на світ Божий, він із задоволенням сьорбнув з переповненого відра цілющої прохолодної вологи, опісля хлюпнув нею собі в обличчя й посміхнувся. Однак яскравий сонячний промінь відбився від поверхні води, засліплюючи хлопця та змушуючи заплющити очі.

– Тату, а ми сьогодні допомагатимемо бабусі доїти корову? – долетів звідкись збоку дзвінкий голосок.

Петя обернувся, одночасно намагаючись ідентифікувати джерело звуку й відновити зір. Коли це вдалося, він побачив на дорозі дівчинку приблизно його віку. Вона спритно снувала навколо батька, весь час ставлячи запитання. Перше, що кинулося в очі, – яскраве, перетягнуте вузьким пояском, рожеве плаття, яке чудово облягало її точену фігурку. Місцеві дівчата такого одягу не мали, і хлопчик мимоволі залюбувався, розглядаючи дивовижне видовище.

Залишена без нагляду, дужка відра брязнула об його край, привертаючи увагу людей, котрі йшли дорогою. Погляди дітей зустрілися. Вони посміхнулися одне одному. Але вже через секунду дівчинка продовжила своє щебетання та біганину навколо батька. А хлопчик, навіть прийшовши додому, все ніяк не міг позбутися спогадів про юну красуню. В голові раз за разом спливали її карі очі, ямочки на щоках і відкрита посмішка.

Відтепер у Петі з’явився новий клопіт: займаючись роботою по двору, або іншими справами, він періодично поглядав на вулицю в надії побачити дівчинку, яка йому сподобалася. Щоправда, успіхом таке спостереження закінчувалося лише іноді. Та й у ті рідкісні моменти, коли предмет жадання опинявся в полі зору хлопчика, він щосили намагався не видати своїх почуттів. Навіть самому собі підліток довгий час соромився зізнатися, що його тягне до протилежної статі. Однак щоразу, коли Петрик бачив ту гарну дівчинку, в ньому все більше розпалювалося бажання якимось чином познайомитись і зблизитися з нею.