Розмова з новою начальницею табору

Розмова з новою начальницею табору

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1942 рік, березень. Виправно-трудовий табір "і"/6.

П’ятнадцять хвилин, котрі залишалися до призначеного часу явки в кабінет нової начальниці табору, тривали неймовірно довго. Петро не знаходив собі місця, кидався між бараками. Потім спробував зосередитись і холоднокровно осмислити ситуацію, спланувати свої дії. Втім у нього нічого не виходило: нервова напруга, викликана усвідомленням близькості фатальних для його долі подій, паралізувала мозок. Не в силах протистояти хвилюванню, він раніше за призначену годину попрямував до адміністративної будівлі.

– Проходьте. Старший лейтенант Синіцина на Вас чекає, – галантно повідомив вартовий біля входу.

Петро сторопів: такого звернення від НКВС-івця він не очікував. Заінтригований несподіваною чемністю, в’язень на кілька миттєвостей відволікся від своїх похмурих думок, але збагнути, що відбувається, не встиг. У такому розгубленому стані хлопець увійшов до кабінету начальниці табору.

Ольга Синіцина сиділа за столом, зробленим спеціально для Попенкова. Однак тієї пози гордовитої переваги над усіма, яка була характерна для попереднього господаря кабінету, цього разу Петя не побачив. Швидше навпаки, в поставі та рухах жінки відчувалася якась простота й діловитість. Сіра розкрита папка з паперами лежала перед нею, а простий олівець у правій руці жваво бігав по аркушу із записами.

– Проходьте, сідайте, – люб’язно запропонувала Ольга Михайлівна, глянувши прямо в очі Петрові. – Під час вчорашнього обходу табору я з коридору чула частину Вашого діалогу з оперуповноваженим. Відверто кажучи, Ваша безкомпромісність, прямота й сміливість мене заінтригували. Пізніше я ознайомилась із Вашою справою і зараз вважаю, що саме такі люди, як Ви, чесні та розумні, потрібні мені для наведення порядку. Тому я пропоную Вам стати начальником робочої зони табору.

Такого повороту Петро не очікував. Декілька секунд він витратив на усвідомлення слів нової начальниці табору, адже вони ніяк не в’язалися з тим передбачуваним перебігом подій, на який хлопець уже налаштувався. Проте як тільки молодик, нарешті, зрозумів, що отримана ним пропозиція – це реальність, – відразу ж рій найрізноманітніших думок та емоцій наринув на нього:

«Порятунок від "Дальнього"!.. Але чи не стану я цапом-відбувайлом?.. Посилений пайок!.. Втім чи зможу я хоч щось змінити на краще на новому місці?..»

Думки перепліталися в мозку з емоціями, плутались із ними, зростаючись у химерні конгломерати, кидаючись туди-сюди, змінюючись у величезному діапазоні – від радості можливого порятунку до страху перед об’єктивною нездатністю щось перебудувати.

Проте невдовзі після першого сумбуру надій та сумнівів голова запрацювала абсолютно раціонально. Лушпиння відсіялося, і в "сухому залишку" виразно проступили два головні, беззаперечні аргументи: порятунок від неминучої загибелі у "Дальньому" та останній шанс зупинити прогресуюче крайнє виснаження. Адже начальнику робочої зони, згідно з правилами, належиться посилений пайок.

Це були питання життя або смерті, а посада начальника робочої зони давала надію на життя. Тому Петро вибрав життя, проте сказати нічого не встиг.

– Я розумію Ваші сумніви і не приховую, що ситуація в таборі катастрофічна, – старший лейтенант Синіцина відчула, що пауза затягнулася; відтак вона вирішила навести додаткові доводи, а заразом – іще раз перевірити цього хлопця на здатність брати на себе відповідальність. – Дійсно, робота начальника робочої зони вимагатиме від Вас не тільки величезної напруги сил, а й неабияких організаторських здібностей. Однак головна причина, чому я обрала саме Вас, полягає у необхідності зламати порочну систему, що склалася в таборі. На її руїнах я планую створити новий спосіб організації виробничого процесу, заснований на раціональних, гуманних відносинах. А для наведення порядку мені потрібна людина, на яку я сповна зможу покластися, якій цілком можна довіряти. Мені здається, Ви є саме такою людиною... Думаю, Ви впораєтеся. Я у Вас вірю.

Ольга Синіцина вірила також і в знаки долі. Тому вона сприйняла випадковий збіг обставин, котрий зробив її свідком розмови Петра з оперуповноваженим, як шанс на удачу. А коли дізналася з особистої справи, що помічений нею сміливий і чесний ув’язнений закінчив вищий навчальний заклад із червоним дипломом, був рекомендований до аспірантури та працював над науковими дослідженнями під керівництвом відомого професора царських часів, остаточно повірила, що це знак.

Сама того не усвідомлюючи, жінка загорілася бажанням залучити Петра до своєї команди. Адже його правдива, рішуча, освічена постать так органічно лягала одним із наріжних каменів у окреслену її чоловіком схему виведення табору з кризового стану.

– Так як? – через деякий час Ольга Михайлівна ненав’язливо нагадала про необхідність прийняти рішення.

– Я згоден, – твердо сказав Петро.

Додаткові роз’яснення начальниці табору переконали його ще й у тому, що пропоновану посаду можна сприймати не лише як можливість урятувати своє життя, але і як шанс зробити щось таке, за що оточуючі будуть йому вдячні, що підніме його у власних очах. А прагнення вершити для людей розумне, добре, вічне було романтичним ідеалом усього його свідомого життя.