Приречений

Приречений

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1942 рік, березень. Виправно-трудовий табір "і"/6.

Тільки пройшовши пів дороги до барака, Петро усвідомив, що просувається у виючій пурзі без верхнього одягу: в нападі люті він забув одягнути тілогрійку й шапку, залишені у передбаннику біля кабінету оперуповноваженого. Сильний мороз, вітер і сніг протверезили його: як наслідок, гнів, який виник під впливом імпульсу, поступився місцем осмисленому сум’яттю та страху.

На мить хлопець зупинився, обмірковуючи рішення. Першим поривом було плюнути на все і продовжити шлях. Утім навчений гірким досвідом поневірянь по закладах НКВС, він рішуче розвернувся й покрокував назад до адміністративної будівлі.

«Гірше не буде, – подумав ув’язнений, – а залишатися без теплого одягу взимку безглуздо».

Повторна поява Петра біля кабінету Кідмана викликала в охоронця стан ступору. На обличчі служаки протягом кількох секунд змінилися вирази здивування, захоплення й розгубленості. При цьому страж порядку не промовив жодного слова, лиш тільки провів поглядом дії ув’язненого, котрий, теж у повному мовчанні, швидко одягнувся і вийшов геть.

У бараку на гуркіт вхідних дверей та клуби морозного туману, які супроводжували входження Петі всередину приміщення, ніхто не звернув уваги; всі міцно спали після виснажливого трудового дня. Ліг на нари й Петро. Декілька хвилин тривожні думки ще тримали його в стані неспання і нервової напруги, але потім сильна фізіологічна необхідність сну разом із приємним обволікаючим теплом зробили свою справу.

«Будь що буде», – вже на межі між сном та явою підсумував свої переживання молодик і відпустив організм у такий бажаний та затишний світ забуття.

…

– Підйом! – ранкові крики охорони, як завжди, швидко перевели Петра в бадьорий стан.

Пара додаткових годин сну зробила свою справу, й організм кожною клітинкою відчував приплив освіженої енергії. З граничною ясністю працював також мозок, хоча нічого втішного він, на жаль, не обіцяв.

«Нічний зрив, безумовно, може мати для мене катастрофічні наслідки, – розмірковував Петро. – Найімовірніше, адміністрація табору вже сьогодні зробить оргвисновки, які, поза всяким сумнівом, означають посилення і без того драконівського режиму. У кращому разі це буде карцер, а в гіршому – відправка до табірного пункту "Дальній"».

Ця назва мала серед ув’язнених зловісний символічно-саркастичний відтінок: табірний пункт був настільки "дальнім", що з нього ще ніхто й ніколи не повертався.

Апатія та байдужість раптом наринули на Петра. Він розумів безвихідь ситуації, усвідомлював марність будь-яких дій.

«Не піду на роботу», – вирішив приречений і залишився ще певний час лежати на нарах.

З висоти другої полиці він спостерігав за звичною ранковою метушнею барака, в якій люди були схожі на мурах, що упорядковують свій мурашник.

– Петю, ти що, захворів? – стурбовано запитав сусід по нарах Віктор, один із тих небагатьох товаришів по нещастю, кому вдалося вижити ще з часів етапу по випаленому південноукраїнському степу.

– Гірше, – відповів Петро, – вночі на допиті я послав подалі оперуповноваженого і запустив у нього стільцем.

– Ти що, з глузду з’їхав?! Це ж вірна смерть! Тепер вони не будуть із тобою цяцькатися, а просто знайдуть швидкий спосіб відправити на той світ! – переляканий Віктор не міг повірити своїм вухам.

– Я знаю, але що поробиш?!.. – Петін згаслий погляд байдуже ковзнув на вхідні двері, які в черговий раз відчинилися, випускаючи кілька ув’язнених, що поспішали до їдальні. – Ну, не витримав я, зірвався! І якщо вже так вийшло – значить, судилося мені здохнути, як собаці, зараз, а не через місяць.

Тим часом Віктору вистачило кількох секунд, щоб оговтатися від шокуючої інформації. Він швидко оцінив становище та зрозумів, що другові нині вкрай необхідна моральна підтримка.

– Кидай себе жаліти! – з натиском сказав Віктор. – Ти завжди був для мене прикладом стійкості. Не смій розклеюватись і зараз! Зберися, підготуйся до найгіршого, але не здавайся! Згадай, через що ми пройшли за ці пів року?! Невже все для того, щоб тепер скласти лапки й чекати смерті?!

– Думаю, цього разу мені не вижити, – заперечив Петро, проте бойовий настрій друга посіяв у його душі крихку надію. Прості емоційні слова товариша були в той же час абсолютно логічними. А логіка була для Петі фетишем, здатним часом повністю перевернути всю його свідомість.

Віктор відчув, що зміг достукатися до здорового глузду друга.

– Мабуть, на роботу тобі йти не варто. З нарядником я домовлюся, та й хлопці у столярці підстрахують, – уже спокійніше сказав Віктор, – а от в їдальню та на розвід сходи обов’язково. І неодмінно потім займися підготовкою до дороги. Я думаю, тебе відправлять до табору на Висілках.

Говорячи останню фразу, Віктор покривив душею. Він розумів, що за таку провину призначать серйозніше покарання, ніж Висілки, куди відправляли в основному дрібних порушників дисципліни. Однак друг знав також і те, що Петро схильний вірити людям, прислухатися до їхньої думки. А отже, хоча б на якийсь час обнадійливі слова підстебнуть бідолаху до дій.

– Вставай і – до їдальні! Удачі тобі! – вже прямуючи до дверей, крикнув Віктор.

Ще кілька хвилин Петро лежав, перетравлюючи аргументи, висловлені другом. А потім рішуче підсумував свої почуття та думки:

«В одному він має рацію: не можна лежати й чекати смерті, треба боротися до кінця!»

Відкинувши ковдру, молодик у прискореному темпі зліз із нар на підлогу, одягнувся, прибрався та попрямував до виходу. В зв’язку з ранковою хандрою, котра було налинула на нього, сьогоднішній звичний графік дій виявився сильно зібганим, а значить, черга їхнього барака в їдальні, швидше за все, вже пройшла. І все ж таки Петро вирішив спробувати хоч якось поснідати.

Вийшовши на вулицю, він одразу ж на ходу зачерпнув жменю виблискуючого снігу і, пирхаючи, швидко умив ним обличчя. Озирнувшись навколо, хлопець із подивом виявив, що до ранку завірюха припинилася, а ранньовесняне сонце, яке сходить на горизонті, намагається пронизати пухнасте снігове покривало своїми косими променями. Повний штиль довершував ідилічну картину завислого в повітрі прозорого простору, насиченого світлою животворною енергією, що хльоскає через край. Петя вдихнув на повні груди, глянув у далечінь: похмурим дисонансом стирчала посеред синього неба темна оглядова вежа, оторочена понизу щупальцями колючого дроту.