Огляд дворів

Огляд дворів

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1933 рік, квітень. Колгосп «Хлібороб» Томаківського району.

На третій день відрядження комісія Томаківського райвиконкому з самого ранку рушила в дорогу. Відстань між колгоспами «Могутня» та «Хлібороб» становила не більше десяти кілометрів. Утім дорога, якою довелося їхати підводі, більше скидалася на сукупність засохлих колій. Переважно це були торішні сліди від коліс, залишені транспортними засобами ще під час осіннього бездоріжжя. За зиму краї ритвин згладилися; тому, рухаючись по них, віз хоча й добряче розгойдувався у різні боки, але принаймні без надто різких стрибків.

Справжнім же кошмаром для підводи та людей, що в ній сиділи, були свіжі весняні колії, пророблені у багнюці, мабуть, близько тижня тому. Швидше за все, бричка, котра роздовбала стільки вибоїн, прослідувала як у прямому, так і в зворотному напрямку. І тепер чотири глибокі канави з гострими засохлими краями, залишені її колесами, перемежовувались із такими ж глибокими ямами від кінських копит. У процесі їзди ковдобини, горбки та ритвини, з якими зустрічався транспортний засіб, громохкою луною віддавалися як у головах, так і в усіх інших частинах тіла членів комісії. На додачу то тут, то там на дорозі красувалися повноводні калюжі, що були за сумісництвом іще й сховищами мулу та пастками для коліс, із яких підводу часом доводилося витягати мало не на руках.

Коли на шляху траплявся особливо різкий і глибокий провал, або дуже високий горб, чоловіки дружно лаялися. Періодично, щоб уникнути нестерпної тряски на найжахливіших ділянках дороги, вони зіскакували на землю та проходили частину шляху пішки.

Приблизно на півдорозі свіжі колії звернули вліво, і їхати стало трохи легше; принаймні, не було таких шалених здригань підводи.

Нарешті, майже через півдня шляху, вдалині показалося село. Мандрівники його побачили не відразу, бо воно причаїлося за поворотом глибокого яру. Крім того, високі тополі разом із хмарами, котрі досить щільно затягли горизонт, нібито маскували селище від стороннього погляду. Але ось весняні сонячні промені ринули в невеликий просвіт чистого неба й чітко проявили побілені стіни та солом’яні дахи хаток. Де-не-де особливо виділялися спрямовані майже перпендикулярно променям черепичні скати, які інтенсивно відбивали світло і були схожі, таким чином, на спрямовані догори яскраві прожектори. У міру наближення до села ще одним осередком уваги став невеликий, майже ідеально овальний ставок, що періодично виблискував на сонці залишками льоду. Він примикав до далекої околиці та був, швидше за все, утворений невеликою пересихаючою річечкою, котру перегородили дамбою.

Коли з пагорба все село відкрилося мандрівникам, Данило за бухгалтерською звичкою взявся рахувати хати: їх було тридцять сім. Розміри й зовнішній вигляд будівель свідчили, що тут живуть переважно міцні середнячки.

– Щось не видно слідів бурхливої діяльності колгоспу, – промовив Дем’ян, коли стало можливим роздивитись крайні двори.

– Так, справді, підозріло тихо, – погодився з ним і Кузьма, спрямовуючи підводу на найближчу вулицю.

– Давайте зайдемо в якийсь двір та запитаємо людей, де знаходиться контора або садиба голови колгоспу, – запропонував Данило.

– Підрулюй до цього, – скомандував Дем’ян Кузьмі, облюбувавши великий будинок під черепичним дахом.

Конюх під’їхав до високого клена, котрий ріс біля паркану, прив’язав до нього повід.

Зайшли на просторе подвір’я, проте всупереч очікуванням, не почули собачого гавкоту. Ніхто не вийшов і назустріч гостям. Підійшовши до вхідних дверей, чоловіки побачили, що вони прочинені. Постукали, однак відповіді не було.

– Може, спробуємо увійти, – із сумнівом сказав Кузьма, – мабуть, якийсь старий лежить на ліжку й не може встати.

Ще не дослухавши його, Дем’ян штовхнув двері.

Усередині нікого не було. Якби не шар пилу, який осів майже на всіх речах, та не випотрошені комора й кухонний стіл, можна було б подумати, що господарі вийшли на хвилинку до сусідів і ось-ось повернуться.

– Тут не живуть уже щонайменше кілька місяців, – констатував Данило.

Товариші мовчали. На всіх навалилося якесь щемливе відчуття порожнечі та безвиході.

– Хтось чужий тинявся по хаті – мабуть, шукав продукти, – припустив Дем’ян, показуючи на відкриту скриню для їстівних припасів, біля котрої валялися розкидані по підлозі мішки, миски, ящики і коробки.

– Але й злодії заходили до будинку не менше місяця тому, – зауважив Кузьма, проводячи пальцем по запиленому дну миски, що уткнулася мордою в підлогу.

– Не подобається мені це, – із протягом сказав Дем’ян.

Чоловіки переглянулись. Усі були розгублені.

– Ходімо на сусіднє подвір’я – може там хтось є, – намагаючись відігнати погані думки, з надією в голосі запропонував Данило.

Але і Дем’ян, і Кузьма підсвідомо відчували, що й у розміщеній поруч хаті їх чекає аж ніяк не радісна картина. Як би там не було, пропозиція Данила була раціональною, а відтак усі дружно рушили до сусіднього двору.

Реальність виявилася куди страшнішою за похмурі припущення. Щойно члени комісії відчинили незамкнені двері, в ніс садонув сморід від гниючої плоті. Перемагаючи огиду, чоловіки пройшли всередину приміщення. Там на ліжку лежав напіврозкладений труп старої жінки.

Не витримавши цього жахливого видовища, Дем’ян вибіг надвір. Кузьма став, як укопаний, не в змозі поворухнутися. Данило ж зробив кілька кроків уперед, швидко оглянув обстановку в кімнаті, а потім кинувся геть. По дорозі він спробував випхати на свіже повітря й остовпілого конюха.

– Давай, давай, іди геть звідси! Нам тут більше робити нічого, – примовляв Данило, підштовхуючи Кузьму до рятівного виходу. Той розсіяно мотав головою зі сторони в сторону; здавалося, що його свідомість перебуває десь далеко.

Вийшовши у двір, Данило побачив Дем’яна. Голова комісії, вхопившись за стовбур клена, марно намагався вгамувати блювотний рефлекс. На нього спантеличено вилупився Гнідий, котрий, мабуть, ніяк не міг усвідомити, що відбувається.