Нічний допит

Нічний допит

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1942 рік, березень. Виправно-трудовий табір "і"/6.

Вечірня повірка закінчилась, і ув’язнені поспішили кожен до своїх нар. Люди хотіли максимально насолодитися цими короткими хвилинами "вільного часу" перед сном, які були чи не єдиною віддушиною у безпросвітній гонці за виживання.

Більшість присвячувала цей відрізок свого існування спілкуванню, ремонту одягу та взуття, читанню, підготовці до завтрашнього дня. Проте Петро мав лише одне бажання – спати! Примарна надія, що сьогодні вночі оперуповноважений раптом "забуде" провести черговий допит, виглядала знущанням, навіть незважаючи на те, що все єство хлопця ревно сподівалося на такий перебіг подій.

Змучений 12-годинним робочим днем, вичавлений, як лимон, безсонними ночами й голодом, Петро, не чекаючи команди "відбій" та не роздягаючись, кинувся на нари і тут же заснув. Через 15 хвилин він відчув, як хтось завзято трясе його за плече, примовляючи: «Ув’язнений Шабля, на допит до оперуповноваженого!»

«Знову?! Ну коли ж це скінчиться?!» – такими були думки Петра, який при цьому силився перейти від стану сну до дійсності.

Вал люті прокотився по спині та вдарив у виски. Однак бідолаха зробив над собою зусилля, повільно підвівся, одягнувся і в супроводі охоронця побрів на черговий нічний допит.

...

– Прізвище! – свіжий, бадьорий оперуповноважений Михайло Кідман, прозваний ув’язненими Мойшею, продовжував свою щонічну виставу, котра надміру затягнулася.

– Шабля, – Петро сидів на стільці та спостерігав, як НКВС-ник неквапливо висуває шухляду письмового столу, виймає звідти аркуш паперу, потім олівець, лінійку. Акуратним рухом руки оперуповноважений переміщає чорнильницю у зручне положення, мачає в неї перо й повільно записує щось угорі листа. Лінійка лягає десь біля межі тексту, і ось уже олівець проробив жирну лінію, яка ніби підводить риску під вступною частиною.

– То як Ви кажете Ваше прізвище? – невинне питання опера вкотре вивело Петра зі стану рівноваги.

– Шабля! – уже з натиском повторив ув’язнений.

«Звісно, за три тижні щонічних допитів ти ніяк не зможеш запам’ятати моє прізвище! – подумки вилаявся Петро. – Тепер кілька разів перепитай ім’я, по батькові, рік народження, статтю, за якою засуджений, її повне формулювання, місце народження, останнє місце роботи, яким органом НКВС заарештований, яким судом засуджений...»

– Ім’я, – безпристрасно продовжив Кідман.

– Петро, – відповів допитуваний. М’язи, котрі втомилися за день роботи, вимагали відпочинку, плечі самі собою опускалися все нижче й нижче, а спина мимоволі зливалася зі спинкою стільця.

Представник державної безпеки каліграфічним почерком вивів ім’я на аркуші, взяв промокальний папір, поклав його поверх написаного і кілька разів притиснув долонею до столу. Потім двома пальцями підчепив промокашку і, перевернувши в повітрі, відклав її убік.

– По батькові, – тихо вів далі Кідман.

– Данилович, – якось уже на автоматі промимрив Петя; очі злипалися, боротися зі сном ставало несила.

– Відповідайте чіткіше, будь ласка! Ви не у дружини в ліжку! Тут державна установа, а Ви – ворог народу! Так що потрудіться точно дотримуватися процедури допиту! – оперуповноважений зірвався на вереск, скочив зі свого місця, зсунувши стілець так, що той повалився ззаду на підлогу. На довершення він сильно стукнув кулаком по столу і люто подивився на свою жертву. – По батькові!

– Данилович! – голосно промовив Петро.

Нескінченні нічні допити призвели до того, що хлопець знав цю знущальну процедуру напам’ять, розумів механізми впливу всіх цих шитих білими нитками єзуїтських прийомів. Але протистояти фізіологічним потребам свого організму у відпочинку та сні було вище його сил.

– Рік народження, – НКВС-ник, здавалося, заспокоївся, підняв повалений стілець, сів на нього і знову перейшов на заколисуючий тон. В цьому полягала "родзинка" допиту, рекомендована до застосування начальником табору лейтенантом держбезпеки Попенковим: ув’язненому необхідно якнайдовше не давати заснути, тримаючи його постійно у стані неспання. При цьому потрібно провокувати жертву до засинання. Втім як тільки та почне наближатися до межі сну і яви, застосовувати різкі психологічні й фізичні впливи.

...

З початку допиту минуло вже більше години, а Кідман все ще "випитував" у Петра обставини його "контрреволюційної діяльності", місця перебування під час слідства, статті Кримінального кодексу, за якими той був засуджений, причини відмови від визнання себе винним тощо, тощо.

Всі ці матеріали були у справі. Мало того, щоночі на допитах оперуповноважений ставив практично ті самі питання та чув на них ті самі відповіді. Однак суть такої процедури полягала в іншому: безсонням потрібно було довести "об’єкт" до крайнього нервового й фізичного виснаження з таким розрахунком, щоб до моменту оголошення ключової пропозиції про секретну співпрацю з керівництвом табору у в’язня було лише одне бажання – якнайшвидше закінчити муки та нарешті заснути.

«Для головного питання поки що не час, – подумав Кідман, оцінюючи стан підопічного, – сьогодні цей xoxoл щось надто бадьорий, ніби й не було трьох тижнів наполегливої психофізичної обробки».

– Хто був керівником Вашої терористичної організації? – прокричав Михайло, різко струшуючи Петра за плечі та втупившись своїми риб’ячими очима в якусь точку, що знаходилася за спиною допитуваного.

– Я не перебував у жодній терористичній організації, – відповів ув’язнений.

Сьогодні він з останніх сил намагався триматися, оскільки відчував, що його терпіння добігає кінця.

…

Наприкінці другої години "бесіди" Кідман відчув, що нерви "об’єкта" починають здавати. Про це свідчив той факт, що на запитання про судимість батька Шабля, замість стандартного «Нічого з цього приводу я сказати не можу», дозволив собі дати оцінювальне тлумачення – «Мій батько ні в чому не винен».