Олександр та Ольга Синіцини

Олександр та Ольга Синіцини

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1942 рік, лютий. Свердловськ.

Після наради у генерального комісара держбезпеки старшому майору ДБ Олександру Івановичу Синіцину було доручено курирувати один із найпроблемніших, проте водночас і найважливіших районів ГУЛАГу – Урал.

Досвідчений силовик зі стажем, блискучий логік та практик, він примудрився ухилитися вже від кількох чисток в органах не тільки завдяки цим своїм якостям, але також і тому, що мав репутацію людини, геть-чисто позбавленої марнославства. Олександр Іванович був уже немолодим. Мудрість, яка прийшла з роками, разом із природним розумом та даром передбачення підказували йому, що необхідно всіляко підкреслювати й посилювати таку думку про себе; і насамперед, з метою безпеки. А той факт, що Синіцин залишався й досі живим, підтверджував правильність його позиції.

Разом з тим, обстановка та тон, яким Лаврентій Павлович Берія поставив перед керівним складом НКВС нові завдання, наводили на думку про їх надзвичайне значення, в тому числі і для власних доль виконавців. Це був тест на професійну зрілість, що проводився за правилами російської рулетки. Берія хотів оцінити вміння підлеглих віртуозно шукати шляхи виходу з майже безвихідних ситуацій. І судячи з усього, це завдання було схоже на розрахунок точності прокручування револьверного барабана із єдиною, а можливо й не єдиною, кулею, призначеною стрілку.

Така постановка питання, однак, не збентежила Синіцина. На відміну від думки, яка про нього склалася серед колег, він був самовпевненим і знаючим собі ціну фахівцем. В зв’язку з особливостями ситуації Олександр лише зробив у голові помітку, що цього разу потрібно викластися на повну, задіявши навіть резерви, які зазвичай він волів не використовувати.

Як і в кожній своїй справі, цього разу старший майор розпочав роботу з вивчення загального становища, для чого на кілька днів із головою поринув у офіційні документи, котрі стосувалися діяльності підлеглих йому таборів.

На жаль, довелося констатувати, що докопатися до суті проблем у такий спосіб не вдається. Тому він терміново особисто розробив кілька додаткових звітних форм і розіслав їх до таборів для негайного заповнення, зробивши в кінці для більшої ваги приписку про персональну відповідальність начальників за достовірність даних.

Отримані у відповідь матеріали збентежили та налякали старшого майора держбезпеки. Вони свідчили про катастрофічний стан справ. Найтривожнішими фактами були, з одного боку, подовжений до 12 годин робочий день, що потягнув за собою паралельне підвищення в півтора рази норм виробітку, а з іншого – скорочення практично вдвічі продуктового забезпечення, яке стало наслідком війни й невиконання ув’язненими цих захмарних норм. Все це вкупі утворювало "порочне коло", із якого Олександр поки що не міг знайти виходу.

Щоб зрозуміти ситуацію зсередини, необхідно було зростися з нею, періодично намагаючись поставити себе на місце то ув’язненого, то начальника табору, то обслуги.

Запиваючи ранковий бутерброд чашкою міцного солодкого чаю, Олександр Іванович представив реальні факти, котрі стояли за сухими цифрами паперів.

«400 грамів чорного водянистого хліба та миска баланди на добу – ось компенсація за 12-годинну роботу на морозі, – неквапливо розмірковував він. – А виснажений, змучений ув’язнений у тілогрійці все махає й махає сокирою, намагаючись виконати план».

Синіцин відставив чашку вбік і оцінювально подивився на блюдо: бутерброд із маслом, ковбасою та сиром, що залишився неторканим, апетитно закликав до продовження трапези.

«Певно, якщо я його з’їм, то перевищу добову норму ув’язненого за калоріями, не кажучи вже про білки та жири, – подумав він. – А що ж на обід, на вечерю?.. А чи зміг би я 12 годин рубати дерева чи тягати туди-сюди пилку за такого раціону?»

Олександр Іванович уявив себе на лісоповалі й по спині "полізли мурашки": адже він чітко розумів високу ймовірність такого перебігу подій. Варто лише завалити справу, не знайшовши того ефектного, нестандартного та принципово нового рішення. Однак старший майор рішуче відкинув лячну картину, що виникла в голові. Адже ж зрештою досі йому завжди вдавалося з честю виходити із вельми проблемних обставин.

Після сніданку, зручно розмістившись у залі на м’якому дивані, Синіцин вкотре звернувся до моделювання й аналізу ситуації:

«Люди слабшають і гинуть від голоду, хвороб та виснажливої праці. Через це табір не виконує виробничого плану, що тягне за собою скорочення постачання продовольства. Й коло замикається... Стоп!.. Але ж такий стан справ має місце не скрізь. Чомусь чотири табори з тридцяти все-таки примудряються якимось чином виконати план!? А 26 – ні! Хоча принципи організації та норми державного постачання всюди однакові. Та й смертність у тих чотирьох значно менша. Напевно, постановка справ на місцях скрізь різна: неоднакові системи розподілу продуктів і стимулювання праці, також мабуть відрізняються й відносини між людьми та методи управління».

Старший майор ще й іще раз досліджував намальовану в голові спрощену схему задачі, оцінюючи можливості та перспективність шляхів її вирішення.

«Звичайно, у багатьох таборах є порушення, в деяких – дурні-керівники, – думав він. – Але чотири табори, які виконали план, проти двадцяти шести тих, котрі зірвали? Таке співвідношення свідчить про те, що виконання плану можна розглядати швидше як виключення з правил. Просто не сходиться дебет із кредитом. Хочуть отримати ефект, нічого не даючи взамін; а це важко, майже неможливо зробити. Втім іншого виходу немає...»

Чим більше досвідчений особіст міркував та аналізував, тим виразніше оголювалися вузли проблем, і тим меншими здавалися йому можливості їх вирішення в рамках існуючої системи відносин.

– Отже, – сказав він уголос, звертаючись до самого себе й ніби підбиваючи підсумок роздумів, – потрібні новатори, здатні згенерувати та втілити в життя нові рішення. І знайти їх можна лише на місцях, у таборах.