Перевірка запасів

Перевірка запасів

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1933 рік, квітень. Колгосп «Могутня» Томаківського району.

Ще повністю не розвиднилося, коли все той же невтомний Федько жваво увійшов до будинку.

– Доброго ранку, бабо Настю! А дядько Данило вже встав? – запитав він господиню з порога. – А то батько запрошує їх снідати.

– Встав, встав, – обізвався Данило, виходячи з кухні та по дорозі витираючи рушником руки. – Доброго ранку!

– Ну, тоді ходімо.

– Ходімо.

Чоловік душевно попрощався зі старенькою і пішов за хлопцем.

Нашвидкуруч перекусивши у будинку Завознюка, комісія попрямувала оглядати колгоспне майно. Лише в деяких виробничих та адміністративних приміщеннях, найбільш затребуваних для життєдіяльності господарства, копошилися люди. Більшість же будівель були замкнені. Клим Никифорович, заздалегідь озброєний ключами, тепер відмикав замки й показував комісії колгоспну власність.

– Ну що ж, будівлі та інвентар в задовільному стані, – заявив Величко, коли більше половини об’єктів було проінспектовано, – але все ж таки, як у Вас справи із запасами зерна для посівної?

– Та я ж Вам уже казав – практично ніяк, – відповів голова колгоспу. – А втім, ходімо прямо зараз до комори – і переконаєтеся самі.

Клим різко змінив напрямок руху й повів рукою, запрошуючи членів комісії прослідувати за ним.

Комора являла собою солідну капітальну споруду. Колись в ній було кілька невеликих вікон, втім тепер вони були наглухо замуровані цегляною кладкою. На великих воротах у різних місцях красувалися два навісні замки; додатково був також гвинтовий запор.

Коли чоловіки наблизилися до будівлі, загавкав прив’язаний біля воріт собака.

– Заспокойся, Рексе! Свої! – крикнув Завознюк, однак пес лише на мить затих, а потім почав гавкати з попередньою старанністю.

Із розташованої поряд хати вийшов дід і попрямував у бік комори.

– Все нормально, Юхимовичу! – Клим відокремився від натовпу й підняв руку. – Це я, а зі мною комісія з Томаківки!

Старий зупинився в нерішучості. Було очевидно, що йому хотілося поспілкуватися як мінімум із головою колгоспу, проте останній, не звертаючи більше уваги на діда, підійшов до собаки, відтягнув його убік і взявся накидати ланцюг на спеціальний кілок, який використовувався для зменшення зони досяжності пса.

Пара хвилин пішла на відкриття замків. Завознюк відсунув важкі ворота, і членам комісії відкрилася пустка приміщення. Чоловіки зайшли всередину, намагаючись у темряві розгледіти вміст. Видно було тільки ваги, що стояли праворуч біля бічної стіни. Незабаром з’явилися ще й два коти, котрі вийшли зі своїх укриттів, сподіваючись отримати від людей корм. За хвилину очі звикли до мізерного освітлення, після чого перевіряльникам удалося побачити вдалині дві сиротливі купки. Виявилося, що це – насіннєвий фонд.

Наметаним оком Данило відразу ж оцінив наявну кількість зерна:

«Тони три ячменю та дві – вівса, – прикинув він у думці, – цього вистачить гектарів на двадцять-тридцять».

– А який у Вас план щодо посівів ярих? – ніби продовжуючи думки Данила, але вже вголос запитав Величко.

– Двісті сорок гектарів, – повідомив Клим Никифорович.

– І чим думаєте їх засівати?

– Поки ось це, – голова повів рукою в бік двох купок зерна, – все, що маємо. Хочу порадитись із Вами, як бути.

– Але ж за документами у вас значилося на початок року, якщо мені не зраджує пам’ять, тонн сорок насіння.

– Значилося, втім із того часу дві буксирні бригади його переполовинили, а решту довелося роздати колгоспникам, щоб усі вони не повмирали з голоду.

– Як це "довелося роздати"?! Та це саботаж! – розлютився Дем’ян. – Та яке Ви мали право розпоряджатися громадською власністю?! Ваше завдання – берегти її, як зіницю ока, а не розбазарювати направо й наліво!

– По-перше, рішення про використання насіннєвого зерна в їжу прийняли загальні збори колгоспників, а по-друге, найперше наше завдання – зберегти людей. Не буде людей – не буде нічого – ні хліба, ні колгоспу, ні податків!

Величко знову не знав, як вчинити. Будучи дбайливим селянином, він розумів і приймав Климову логіку; однак як державний чиновник – повинен був ужити заходів для дотримання господарської та фінансової дисципліни. В розгубленості Дем’ян Степанович став переводити погляд з одного члена комісії на іншого, сподіваючись, що ті знайдуть рішення.

– Мені здається, найкраще, що ми можемо зробити, – це описати в акті фактичний стан справ. В принципі, для цього нас сюди й посилали, – вступив у діалог Данило.

– Якщо напишемо, що насіннєвий фонд з’їли, – Климові Никифоровичу та колгоспникам буде непереливки, – парирував голова комісії.

– Так, проте левову частку зерна реквізували буксирні бригади, а його видачу колгоспникам можна кваліфікувати як використання на внутрішньоколгоспні потреби, що загалом відповідає дійсності.