На постої у баби Насті

На постої у баби Насті

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1933 рік, квітень. Колгосп «Могутня» Томаківського району.

– Баб Настю, привів поки що одного! – крикнув Федько з порога, пропускаючи Данила до хати.

У відповідь почулася якась метушня і нерозбірливі звуки. Для пацана цього стало достатньо, щоб різко розвернутися та втекти додому.

Данило увійшов у невелику, проте досить акуратну хату, намагаючись розглянути господиню при світлі каганця, котрий самотньо стояв на столі.

Баба Настя виявилася сухорлявою, зігнутою в три погибелі старенькою із ціпком. Визначити її вік можна було дуже приблизно; принаймні Данило коливався в оцінках, даючи їй від 65 до 85 років. Очевидно, у молодості це була висока, струнка жінка, жиляста та роботяща. Але роки вкупі з поневіряннями зробили свою брудну справу, й тепер навіть по хаті бабуся пересувалася ледве-ледве, то спираючись на свій ціпок, а то хапаючись руками за нечисленні меблі або за стіни.

Ось і зараз вона просувалася по кімнаті назустріч гостю, вхопившись рукою за набалдашник ціпка, який височів над її скрюченим тілом. При цьому голова баби Насті знаходилася лише трохи вище рівня колін, а гострий довгий ніс ніби вказував напрямок її дивовижного руху.

– Добрий вечір, – голосно промовив Данило, побоюючись, що бабуся ще й погано чує, – мене звуть Данило; Клим Никифорович направив до Вас на нічліг.

– А-а, здрастуй, здрастуй, люб’язний. Проходь, сідай.

– Дякую, – Данило прийняв пропозицію господині, зайнявши найближче до нього місце за столом.

Баба Настя нарешті й сама дісталася табуретки та осідлала її. Перевівши дух, вона вхопилася рукою за край столу, трохи підняла голову і посміхнулася. Блиснули пустотливі примружені очі-іскорки.

– І що ж, знову прибули забирати зерно в засіки Батьківщини? – поцікавилася бабуся.

– Та ні, – відповів Данило, – ми з райвиконкому, привезли папір із приводу несплати колгоспом податків; а заодно маємо також розібратися й у причинах.

– Значить, знову… Ну, дякувати Богові, хоч тільки папір. А то скільки вже разів шерстили та забирали хліб – і з гвинтівками, і з підводами, і з міліцією.

– Ну, ми не з тієї контори, – заперечив Данило.

– Я боюся, скоро нікому буде податки платити. Вмирає людей так багато, що жах. Ось і у мене чоловік помер місяць тому.

– З голоду?

– Не те, щоб тільки через голод, – прикинула в голові баба Настя, – він уже похилого віку був і хворів. Втім якби в ситості та достатку, то, думаю, ще років п’ять-сім протягнув би. А так…

– У мене теж теща й племінник нещодавно померли. Обидва з-за ускладнення хвороб внаслідок недоїдання, – розповів чоловік.

Тяжкі спогади налаштували співрозмовників на сумний лад; у хаті на деякий час запанувала гнітюча тиша.

– То Ви що, тепер одна живете? – запитав Данило після того, як вийшов зі стану заціпеніння.

– Так.

– А родичі є?

– Є донька Ліда та син Олешко, онуки...

– Допомагають?

– Доньці самій би хто допоміг. Як вийшла заміж – із того часу й живе з чоловіком у Грушівці. Шестеро діток. Голодують. А ось син Олешко в Запоріжжі на заводі працює. Там із продуктами трохи легше, та й дітей лише двоє. Син допомагав і нам з батьком, і Ліді – привозив крупи. Однак хіба на всіх напасешся?

– Як же Ви обходитеся? – засумнівався Данило.

– Гріх говорити, але після смерті чоловіка запаси ділити стало ні з ким; відтак усе, що залишилося, дістається мені. А якби було двоє їдоків – обидва вже поклали б зуби на полицю.

– Сподіваєтеся, що дотягнете до нового врожаю?

– Наразі з’їдаю по склянці крупи на день; має вистачити до травня.

– А потім?

– Потім – суп з котом, – двозначно пожартувала бабуся, – може Олешко щось підкине, а як ні – більше рибу ловитиму та зелень збиратиму.

– Ви що ж, рибалите? – із сумнівом запитав Данило, скоса поглядаючи на зігнуту бабину постать.

– Доводиться, – відповіла та, – коли давитися кашею стає несила – прошусь у бригаду до Клима. Сама я до річки не дійду, а втім Никифорович, дай Боже йому здоров’я, якщо є місце, доставляє мене на підводі. Вудку ж тримати я поки що в силах.

Допізна гомоніли Данило з бабою Настею. При світлі каганця ділилися одне з одним своїми радощами та прикрощами, надіями й сумнівами. Нарікань і острахів, на жаль, було більше. Але коли настав час лягати спати, ці двоє таких різних людей відчували себе рідними душами.