Пророцтва хіроманта

Пророцтва хіроманта

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1942 рік, лютий. Виправно-трудовий табір "і"/6.

Петро повертався з робочої зміни вкрай змученим. Дорогою Валера ледве вмовив його заскочити на ваги, де вони традиційно раз на тиждень зважувалися.

– Сорок шість кілограмів, – констатував Петро свою вагу, – а в тебе?

– Сорок чотири.

– У тебе менше, – сумно посміхнувся Петя.

– Так, але колись у мене було максимум 79, а в тебе?

– Більше центнера.

Петро згадав, як після третього курсу інституту відпочивав разом із однокурсниками на морі. Тоді вони зважувалися щодня, жартома бравіруючи один перед одним щоденним збільшенням у вазі. Годували на базі відпочинку відмінно, що називається "на забій". А Петя ставив рекорди добових приростів. Саме там його маса й перевалила за 100 кілограмів.

Через деякий час виринувши з полону спогадів, хлопець виявив, що вже на самоті ступає снігом у напрямку барака. А пройшовши ще дюжину кроків, відчув: його повіки злипаються. Думка про сон, котра останнім часом вже стала традиційною, знову затьмарила все інше:

«Спати! Швидше спати! Можливо, вдасться подрімати хоча б у ці пів години, які залишилися до вечері», – нав’язлива вимога пульсувала в голові змученого безсонням, роботою та голодом хлопця.

Хвильку поспати після роботи вдавалося далеко не завжди, оскільки охорона, за розпорядженням керівництва, періодично контролювала дотримання режиму в бараках і не допускала сну в’язнів у неналежний час. Крім того, за порушення офіційно затвердженого графіка могли покарати карцером.

«Якщо перевірки не буде видно – ризикну», – вирішив Петя, вдивляючись крізь завірюху в те, що відбувалося біля кримінального барака.

– Петре! – долинуло до вух приглушене вітром звернення: хтось гукав його, мабуть, звідкись іззаду.

Обернувшись, хлопець побачив худого довготелесого чоловіка, котрий ішов за ним та подавав йому знак зупинитися. Через сніг важко було впізнати, хто це. Втім коли відстань зменшилася, Петя зумів ідентифікувати ув’язненого, який мешкав у тому ж приміщенні, що й він сам. Поміж собою всі називали його Хіромантом і трохи побоювалися з-за кількох зроблених ним похмурих пророкувань. Частина з цих прогнозів уже справдилися, що принесло Хіроманту зловісну славу.

– Здрастуйте, вибачте, що відволікаю, – звернувся той, наблизившись. – Я здогадуюся, що Ви, у зв’язку з нічними допитами, планували подрімати до вечері, проте сьогодні це навряд чи вдасться.

Чоловік обернувся назад, показуючи рукою крізь пронизану сніжинками темряву. Пильно вдивившись в імлу, Петро насилу розгледів якісь постаті.

– Це охорона проводить перевірочні рейди. Вони вийшли з адміністративного будинку й ішли за мною, а зараз звернули до першого барака, – пояснив попутник.

– Так, напевно, Ви маєте рацію, – погодився Петя, – мабуть, нині поспати не вийде.

– Тоді чи не будете Ви такі люб’язні, – чоловік злегка зам’явся, підбираючи слова, – приділити мені деякий час?

Петро запитливо глянув на співрозмовника, а відтак той поспішив одразу внести ясність щодо своєї пропозиції:

– Упевнений, що наша бесіда піде на користь і Вам, і мені, а можливо, й іще багатьом людям.

– Ну що ж – давайте поговоримо, – погодився Петро, обтрушуючи сніг із одягу.

Він відчинив двері барака та пропустив попутника, даючи йому можливість першим увійти всередину. Заодно хлопець спробував визначити вік чоловіка, однак зміг окреслити лише дуже нечіткий діапазон – від 40 до 60 років.

– Давайте пройдемо до моїх нар. Там хоча й холодніше, зате перший ярус і менше людей, – запропонував Хіромант, – так ми майже нікому не будемо заважати.

Петя кивнув та мовчки пішов за співрозмовником.

– Дозвольте представитися: Григорій Абрамович Фрід, – почав розмову довготелесий, розташовуючись разом із Петею на нарах.

– Петро Данилович Шабля.

Чоловіки подали один одному руки й обидва посміхнулися.

– Ви, мабуть, трохи збентежені моєю пропозицією, – продовжив Фрід, – але я спробую пояснити свою настирливість. Справа в тому, що я – хіромант, і це для Вас, гадаю, не є секретом. Куди менше людей знають, що, крім того, я ще й фахівець із парапсихології та астрології. У минулому Ваш покірний слуга був членом шанованих міжнародних організацій, які займаються проблемами цих наук.

Почувши такий вступ, Петя ледь помітно посміхнувся, що, проте, не вислизнуло від уваги Григорія Абрамовича, котрий одразу ж уточнив:

– Так-так, саме наук. Смію Вас запевнити, що людське знання простягається й на ці сфери буття та свідомості, хоча більшості людей і зручніше заперечувати це: адже так приємно почуватися володарем долі й вінцем творіння. А ці науки припускають наявність Вищих Сил.

– Якщо слідувати Вашій логіці, то в цю клоаку, – Петро обвів гидливим поглядом барак, – Вас запроторили також Вищі Сили?