Рибне частування

Рибне частування

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1933 рік, квітень. Колгосп «Могутня» Томаківського району.

Вийшовши з контори, члени комісії попрямували назад до двору голови колгоспу. Як з’ясувалось у процесі спілкування із Завознюком, на річці з ним були четверо його дітей. І він між іншим дав їм завдання "приготувати разом із мамкою вечерю й на всю компанію з району".

Тому в Климовому будинку на зголоднілих людей одразу пахнуло запахом смаженої риби. Чутно було також і звуки жиру, що потріскував на сковорідці. Моментально Данило відчув звірячий апетит, а невдовзі шлунок почало зводити неінтенсивними, втім наполегливими судомами.

Голова колгоспу посадив гостей за стіл у просторій кімнаті. Двох своїх дітлахів він послав до різних кутків села з проханням про розміщення на постій представників районної влади.

– Скажіть, мовляв, годувати гостей не треба, тільки розмістити на ніч, а я через день-два віддячу парою червонопірок, – наказав батько.

Сини порозбігалися.

– А це моя дружина Пелагея, – представив він крупну, але добряче схудлу жінку середніх років, яка зайшла з мискою риби й тарілкою хліба в руках.

Хліба було зовсім мало – по тоненькому шматочку на людину, та і його зовнішній вигляд наштовхував на думку про далеко не пшеничне наповнення.

– Їжте, гості дорогі! – протяжно промовила хлібосольна господиня, ставлячи посуд із їжею на стіл.

– Сідай з нами, – звернувся Завознюк до дружини, однак та послалася на справи і вийшла до сусідньої кімнати, звідки долинав дитячий регіт.

Руки чоловіків потягнулися до їжі. Данило узяв шматок хліба й рибину з блискучою піджаристою скоринкою. Він не куштував риби вже більше місяця, тому смажений карась здався йому вершиною кулінарного мистецтва. Доводилося стримувати себе, щоб не з’їсти, як любив робити вдома, м’ясо разом із кістками.

Як не намагався Данило дотримуватися пристойності, але перша рибина зникла з його тарілки миттю. Він потягнувся за другою і, звиклий все й завжди рахувати, відзначив собі, що в мисці для кожного сидячого за столом було по дві рибини. Чоловік узяв, як йому здалося, найбільшого карася з тих, що залишилися, і це викликало почуття якоїсь майже тваринної радості, котра приємно розливалася по тілу.

Колеги по комісії практично не відставали, наминаючи диковинну нині для Томаківки страву за обидві щоки. А ось Клим їв ніби знехотя.

– Не зголоднів за день, чи що? – здивовано спитав Дем’ян, продовжуючи жувати.

– Та ось тут уже стоїть ця риба! – з натиском відповів голова колгоспу, обхоплюючи кадик великим і вказівним пальцями. – Риба на сніданок, на обід та на вечерю, риба смажена, запечена й уха… Зараз хоча б із хлібом, а зазвичай без нього. Організм такого раціону не сприймає; а що робити, коли нічого іншого нема? Наскільки я розумію, у нас в селі вже кілька людей померло від харчування однією рибою.

– Овва!.. – тільки й зміг сказати спантеличений Дем’ян.

Незабаром після вечері прибіг синок Завознюка.

– Тату, баба Настя згодна прийняти на постій хоч би й двох! – випалив він, ледь показавшись на порозі.

– Ну, це вже перебір, – усміхаючись, зауважив Клим, – але якщо Митя не знайде місця, то доведеться селити до баби Насті обох... Так, Федько, – звернувся батько до сина після деяких роздумів, – відведи дядька Данила до баби Насті.

– Ходімо, дядьку Данило! – зразу ж охоче випалив хлопчик, віддано дивлячись в очі гостю.

У відповідь Данило кивнув, швидко одягнувся, попрощався і пішов за малим.