Лейтенант держбезпеки Микола Попенков

Лейтенант держбезпеки Микола Попенков

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1942 рік, лютий. Виправно-трудовий табір "і"/6.

Начальник табору "і"/6, лейтенант держбезпеки Микола Попенков проходив свої університети в дитячому будинку. Вихователі та однолітки завжди вважали його середнячком як за фізичними, так і за розумовими здібностями. Але Коля, хоча на видноті й намагався відповідати такому своєму іміджеві, у глибині душі був із ним абсолютно не згоден. Нехай більшість людей цього і не знали, втім це саме він організував звільнення директора дитячого будинку, підмовивши кількох емоційних товаришів написати скарги... Це з його "легкої руки" потрапили до дитячої зони претенденти на звання лідерів пацанського середовища, які надто зарвалися... Це він тишком-нишком зіштовхнув лобами двох учителів, котрі його не злюбили... І ще багато, багато інших прикладів його, Миколи, винятковості!

Зараз лейтенант, розвалившись, сидів за своїм величезним двотумбовим столом, зробленим ув’язненими на його спеціальне замовлення.

«Так, стіл, безумовно, гарний, – подумав Попенков, вкотре з гордістю оглядаючи неосяжну стільницю та любовно погладжуючи її долонями, – відвідувачі одразу відчувають масштаб влади начальника, який сидить за ним. Та й високе крісло з підставкою для ніг дає можливість, як і належить, дивитися на цих людців зверху вниз!»

Думка Миколи ковзнула у роки дитинства та юності, де, як він вважав, ним самим було закладено основи його сьогоднішнього успіху.

Сам низенького зросту, щуплий, Попенков ніколи не вирізнявся успіхами в навчанні, зате бачив своє призначення й силу у здатності вигідно для себе, вчасно та ефективно представляти потрібну йому інформацію іншим людям. Ще в дитинстві Коля зрозумів, що людина сприймає будь-яку інформацію, і швидше схильна прийняти її як істину, ніж як брехню. Особливо якщо ця інформація надходить із двох незалежних джерел та відповідає власним емоціям і думкам людини. А вже він, Микола, завжди зможе "підігріти" людську зарозумілість, заздрість, ревнощі, злість і ненависть, спрямувати їх у потрібне русло, а потім спонукати контрагента на "вчинок"! Сам він вступав у справу лише на завершальному етапі, коли залишалося зробити останній, рішучий та нищівний, удар.

– Яке це щастя – бачити, як майстерно підготовлена комбінація спрацьовує! – промимрив лейтенант і посміхнувся.

А як красиво він зійшов на престол начальника табору! Проста, як двері, однак ефектна й результативна двоходівка. Коли йому доручили провести допит одного з єжовських посіпак середньої руки, він застосував свій "фірмовий" метод – позбавлення сну. До п’ятої безсонної ночі "клієнт" дозрів і був готовий підписати що завгодно. Проте підписувати довелося не "що завгодно", а заздалегідь підготовлений Миколою папір, у якому "викривалися" посібники та помічники єжівця, – начальник табору і найімовірніший претендент на його місце. До цього Попенков у свідчення ще кількох пішаків включив непрямі докази проти цих же своїх потенційних конкурентів. Тепер залишалося дочекатися зручного моменту, коли майор буде "на взводі" та, суворо дотримуючись субординації і всіляко висловлюючи повагу, подати йому здобуту інформацію разом із власним планом розгрому таємної організації дворушників. Все пройшло, як по нотах, а відтак тепер уже він, лейтенант НКВС Микола Попенков – одноосібний господар табору!

Взагалі-то, найвищим задоволенням для Попенкова було "ламати" здоровенних громил і колишніх начальників, спостерігаючи, як під його впливом високі чини й "міцні горішки" перетворюються на ганчірки, об які він із насолодою та натхненням витирає ноги.

Але не царська це справа – "розкручувати" маховик допиту. Тепер для цього є спеціально підібрані, підготовлені й навчені ним люди – оперуповноважені. Він озброїв їх своїми "фірмовими" прийомами, визначив "об’єкти" – нехай працюють. А лейтенант держбезпеки Попенков – "весь в білому" – з’являтиметься вже у вирішальний момент, коли залишається тільки додавити ворога народу, провівши ефектну психічну атаку, розтоптати його та кинути до ніг.

На цьому місці своїх переможних думок начальник табору осікся, згадавши цього впертого xoxла:

«Як же ж там його?... Якесь зброярське прізвище: "Сабля"? Ага, "Шабля"! Вже майже три тижні оперуповноважений йолоп Кідман не може розколоти цього молодика на співпрацю з органами! Хоча йому було дано лише десять днів!»

– Сволота! – крикнув Попенков і одночасно різко схопився зі свого "постаменту". На його лобі виступило кілька крапель поту, обличчя спотворилося та стало червоним.

Лейтенант відчув приплив крові до скронь, стиснув кулаки. Він страшенно не любив програвати, а особливо у присутності нижчих за рангом. А цей Шабля не зламався, та ще й дивився прямо в очі таким зухвалим поглядом. Де тільки сили взялися? Позаминулої ночі, ніби випадково зайшовши до Кідмана під час нічного допиту цього xoxла, Микола зробив висновок, що "клієнт уже доведений до кондиції" безсонням і голодом. А отже, настав час вступати у справу й розігрувати фінальний акт п’єси. Але цього разу вийшов промах...

«Ну, нічого, недоїдання, відсутність сну та психічний тиск все одно зроблять свою справу! І не таких ламали! – спробував подумки заспокоїти себе Попенков. – Мій наїзд на боягуза Кідмана зіграє свою роль: вже кого-кого, а начальства Мойша боїться й ритиме землю на повну! Може, навіть сьогодні все вирішиться…»