Оформлення документації

Оформлення документації

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1933 рік, квітень. Колгосп «Могутня» Томаківського району.

Опинившись біля контори, чоловіки деякий час чекали, поки Кузьма "припаркує" транспортний засіб. Той благополучно забезпечив стоянку, проте мав намір під час розмови відсидітись на своєму звичному місці на возі. Втім йому прийшлося засмутитися, оскільки Величко наполіг на присутності конюха, як повноправного члена комісії, при проведенні всіх заходів із перевірки.

Зайшли до будинку. Там було порожньо, темно та холодно. Завознюк дістав з кишені сірники, спробував добути вогонь, однак у нього нічого не виходило.

– От чорт, відсиріли! – з досадою чортихнувся він. – Мабуть, на рибалці вода потрапила на коробку.

– Візьміть мої, – Данило дістав із кишені власні сірники та простяг голові.

Той чиркнув, і помістивши мерехтливе полум’я в замкнені долоні, як Прометей, висвітлив гостям шлях. Підійшовши до одних із нечисленних дверей, він відімкнув їх, але всередину зайти не встиг: сірник догорів. У темряві Клим навпомацки увійшов до кімнати й уже там відпрацьованими рухами запалив вогонь у керосиновій лампі, що стояла на столі.

– Проходьте, товариші... Сідайте, – запропонував він і вказав на табуретки.

Члени комісії розсілися за столом. Дем’ян та Данило – по обидва боки від Завознюка, а Кузьма – віддалік.

– У цій кімнаті – контора нашого колгоспу «Могутня», – продовжив голова, коли гості трохи освоїлися з обстановкою.

– А в решті? – поцікавився Данило.

– Сільрада, партком, пошта, магазин, клуб і бібліотека.

– Мабуть, зараз контора не працює? – спитав Величко.

– Так і є, – відповів Завознюк, – роботи тут ніякої, та й нікому працювати.

– Як так?! – здивувався Величко.

– Та так! Секретарка, вона ж діловод, ще серед зими, коли зрозуміла, що дітям нема чого їсти, зібрала пожитки і кудись рвонула, – чоловік здвигнув плечима, ніби прикидаючи можливі дії жінки. – Може, вирішила просочитися в Запоріжжя, а може подалася до родичів: хто її знає.

– А решта? – поцікавився Данило.

– З решти, крім мене, був ще дідусь бухгалтер, самотній старий. Але той уже місяць, як не може ходити. Їжу через старість самостійно добувати він не в змозі, а допомогти нікому. Останній раз я забігав до нього три дні тому, заносив пару окунів. Втім дід уже починав пухнути з голоду. Не знаю, чи живий ще.

– Скажіть, а хто перебуває у конторі вдень? – спробував прояснити становище Дем’ян. – Райвиконком чомусь не може зв’язатись із вами ні телефоном, ні телеграфом, ні поштою.

– Весь світловий день люди на Дніпрі промишляють, причому всі, хто ще може хоч якось працювати, включно з дітьми та старими людьми. У кого недостатньо сил – трудяться по пів дня або через день. Роблять, хто на що здатен. Деяких горе-рибалок самих доводиться буквально тягнути до річки і назад. Але навіть разом із такими та з тими, хто бере участь лише зрідка, загалом набирається не більше пів сотні. А ще влітку лише в колгоспі числилося 130 чоловік; плюс непрацездатні й малеча... Якби не голод – зібрали б до трьохсот рибалок.

– І хто ж так вирішив, хто дозволив скасувати планові колгоспні роботи? – Дем’ян, котрий звик щодня ходити на службу, був збентежений. – А підготовка до посівної?

– Я вирішив, – відрізав Завознюк, – зараз головне – зберегти якнайбільше людей, вижити в цьому жахливому голодуванні. Потрібно протриматися ще кілька місяців, а там піде зелень та новий урожай. Дасть Бог – полегшає.

У тьмяному світлі лампи Данилові вдалося розгледіти вираз обличчя голови. Дивно, але на людях рішучий і безкомпромісний, керівник колгоспу в цей момент нагадував зацькованого звірка.

– Втім сіяти за будь-яких умов треба, – зауважив Данило.

– Підготовкою до посівної займемося, коли зрушить лід на річці, – повідомив голова про свої плани. – Хоча найголовнішого – посівного матеріалу – у нас, вважайте, немає...

Тут Завознюка знову перемкнуло, якась відчайдушна іскорка майнула в очах, і він з розмаху хряснув долонею по столу.

– А ось ви – комісія, приїхали з перевіркою, – зухвало, збиваючись на фальцет, заволав Клим. – А ходімо, я покажу вам наш насіннєвий запас – і ви запишете у свій акт, що сіяти колгоспу «Могутня» нічим! Та прикладіть копії актів вилучення зерна буксирними бригадами! А чому б і ні?! А якщо так – нехай наша держава залізе в свої засіки та хоч раз дотримає слова й допоможе колгоспу, як і обіцяла! Хай віддадуть те зерно, що забрали!.. – Завознюк скочив на ноги, широко розставив руки. – А ось нічим нам сіяти – нема насіння, хоч ви мене ріжте, хоч убийте – ніде взяти! – вигукнув він, відкинувши назад голову.

Тут чоловік зрозумів, що наговорив зайвого, і замовк, а потім почав розгублено переводити погляд з одного члена комісії на іншого, намагаючись передбачити, які наслідки матиме його крамольна промова. Не знайшовши для себе можливості виправити скоєне, він сів назад на табуретку, сперся ліктями на стіл та закрив обличчя руками.

Тим часом і члени комісії теж були приголомшені. Вони не розуміли, як вести себе в таких обставинах.