До розмальованих!

До розмальованих!

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1942 рік, лютий. Виправно-трудовий табір "і"/6.

Оперуповноважений Михайло Кідман, лисуватий чоловік низького зросту, який уже почав старіти, клацнув великим пальцем об денце пачки й акуратним рухом дістав одну з цигарок, що висунулися внаслідок цієї дії. Трохи розім’явши тютюн, він запалив сірник, прикурив і випустив струмінь диму в Петрове обличчя.

– Вже три доби я намагаюся з Вами порозумітися – та все безрезультатно, – констатував Кідман після двох годин чергової "обробки" ув’язненого. – Мабуть, Ви вважаєте, що мої попередження – лише порожній звук?!

– Я так не вважаю, – холодно відповів Петро.

– Чи Ви думаєте, що я маю намір і далі марнувати на Вас свій час?!

– Ні.

– Тоді чому ж Ви не дослухаєтеся до голосу розуму?! Ви ж освічена, розсудлива людина й повинні усвідомлювати, що серед карних злочинців – просто не виживете!

Петя залишив без коментарів цю тезу оперуповноваженого.

Михайло ж зробив затяжку, одночасно вдивляючись у вираз обличчя співрозмовника. Не знайшовши там навіть натяку на співпрацю з органами, він раптом збудився та стукнув кулаком по столу.

– Востаннє пропоную: підпиши угоду про секретну співпрацю – й будеш далі спокійно стругати свої бруски, отримуючи до того ж додатковий пайок, – Кідман зіскочив зі стільця, навис над столом і впритул подивився Петрові в очі. – А ні – підеш звідси одразу до розмальованих! Там тебе швидко обламають!

– Сексотом я не буду, – гідно відповів хлопець.

– Ну що ж, ти сам вибрав свій шлях, – прошипів оперуповноважений у безсилій злості. – Черговий! – крикнув він на все горло, а дочекавшись, коли у дверях з’явився охоронець із гвинтівкою, дав указівку: – Переведіть ув’язненого в третій барак!

– Але ж це кримінальний барак, – розгублено і несміливо підказав черговий.

– Ось туди й доставте! Виконувати! – ще більше розлютився Кідман.

– Без письмового розпорядження там його не приймуть, – заперечив охоронець, звиклий до спонтанних витівок оперуповноваженого.

– Гаразд, – махнув рукою Михайло, взяв бланк, щось у ньому написав і віддав черговому. – Нехай спробує пожити із карними злочинцями! Через день-два сам попроситься в сексоти – та буде пізно! – прогарчав він, ніби не помічаючи присутності Петра й звертаючись до людини з гвинтівкою.

Охоронець узяв папір, потім трохи відступив убік і показав кивком напрямок руху, пропонуючи ув’язненому пройти до виходу. Процесія із конвоїра й супроводжуваного рушила в бік нового Петіного місця проживання.

...

Як тільки Петро переступив поріг третього барака, в лице пахнула атмосфера злодійської малини, вже суттєво призабута з часів подорожі у вагоні з карними злочинцями. На розташованому неподалік від пічки столі лежали розкладені карти, а гравці, котрі зібралися навколо нього, із видимою досадою переключили увагу на новоприбулих.

– Приймайте політичного у свою компанію: таке розпорядження оперуповноваженого Кідмана, – заявив конвоїр, трохи підштовхуючи Петра вперед.

Карні злочинці, відкриті частини тіл яких були рясно розмальовані в сині тони різними татуюваннями, переглянулися. Якось ненав’язливо вони почали пересуватися, одночасно розвертаючись до Петра та звільняючи простір перед кремезним здорованем років сорока кавказької зовнішності. Хлопець одразу визначив у ньому пахана.

«Від цього моменту залежить моє подальше становище в їхньому суспільстві. Проте тут номер, який спрацював у вагоні, не пройде», – подумав Петя, проходячи до столу.

– Ну, здрастуй, дорогий, – по-лисячи посміхаючись, промовив здоровань і простягнув руку. – Мене звуть Дато.

«Скоріше за все, грузин», – визначив хлопець по прізвиську та сильному акценту, а потім, відповідаючи на рукостискання, вголос вимовив:

– Петро.

Він теж усміхнувся, втім невдовзі відчув легкий біль: це Дато намагався одразу ж наочно продемонструвати новачкові своє становище й міць, щосили стискаючи йому кисть своєю лапою. Петя відповів тим самим: його залізні м’язи звично привели в дію пальці, і тепер боляче стало вже Дато. А Петро, дивлячись у вічі візаві, все більше посилював натиск. Він суто фізично відчував, як подається п’ятірня противника; за характерним рефлекторним рухом руки суперника вниз хлопець зрозумів, що опір зламаний, однгак послабив хватку лише тоді, коли ледь помітна гримаса болю пробігла по обличчю грузина.

Зовні все виглядало як рукостискання, що трохи затягнулося. Ніхто з присутніх, крім самих дуелянтів, нічого не запідозрив. Але за цим епізодом Дато зміг оцінити і силу, й далекоглядність Петра.

– Звідки? – спитав пахан, насилу перемагаючи біль та намагаючись виглядати якомога природніше.

– З України.

– Яка стаття?

– П’ятдесят восьма.

– Ну, якщо Кідман кинув до нас політичного по 58-ій, значить із вербуванням у нього нічого не вийшло, – засміявся Дато.