Зустріч із головою колгоспу

Зустріч із головою колгоспу

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1933 рік, квітень. Колгосп «Могутня» Томаківського району.

Двір із зіркою на воротах знайшли легко, але вдома справді нікого не було. Тільки через годину, коли вже стемніло, з боку Дніпра почали долинати голоси. А незабаром підійшла досить солідна компанія.

У яскравому місячному світлі Данилові вдалося досить добре розгледіти цих людей. Навскидку бригада складалася чоловік із тридцяти: приблизно половина з них – чоловіки, а решта – жінки та діти. Тут були і старі, й молоді: одні – з вудками та снастями, інші – з відрами, сумками й ломами, а дехто – із рибою.

– Здрастуйте! – привітав людей Величко. – Ми з Томаківки, хотіли б поговорити із головою колгоспу «Могутня».

– Ну, я голова, – з викликом заявив, виходячи із натовпу, худий, однак жилястий чоловік середнього віку, – Клим Завознюк мене звуть.

– Дем’ян Величко, – відрекомендувався Дем’ян, – я голова комісії райвиконкому, – а потім, показуючи рукою на своїх супутників, додав: – А це – члени комісії Данило Шабля та Кузьма Буюн. Нам доручено вручити Вам розпорядження райвиконкому і провести перевірку.

– Що ж, якщо так – почекайте трохи, поки я з людьми закінчу, – сказав Клим, потім повернувся до своєї групи. – Рибу поділіть порівну на всіх; Федоруку та Лукашу занесіть по пів порції: вони рибалили лише пів дня. Інструменти – у хлів під замок, – дав він указівки, потім покликав двох дітлахів, шепнув їм щось на вухо і знову звернувся до комісії: – Ходімо до контори.

Голова зробив запрошуючий кивок головою й першим побрів по дорозі. Дем’ян із Данилом пішли за ним, а Кузьма розвернув підводу та легенько хльоснув Гнідого, спонукаючи його йти за людьми, що пересувалися попереду.

«Комісія без зброї – це вже плюс: отже, хоча б обшуки в будинках не робитимуть», – розмірковував голова колгоспу.

Він прикидав у думці, як повестися з черговими представниками влади. Уважно оглянувши уповноважених райвиконкому, чоловік дійшов висновку, що це звичайні служаки, котрим спустили завдання "зверху". На користь такого висновку свідчили їхній скромний одяг та пристойні, можна навіть сказати, приязні повадки. А коли так, Клим вирішив прозондувати ґрунт і спробувати порозумітися з перевіряючими.

– Щодня ходимо колгоспом ловити рибу, – обережно повідомив Завознюк, як тільки вдалося відійти на дистанцію, з якої група рибалок не могла чути розмови, – улов, як ви самі бачили, – сльози, втім це краще, ніж нічого. Зараз уже й небезпечно ловити: будь-якої хвилини може початися льодохід, проте ризикуємо; адже коли крига на Дніпрі зрушить – лавочку на пару тижнів взагалі буде прикрито. Я сам із жахом думаю, чим тоді годуватиму своїх дітей.

– Ми бачили похоронну команду, – тихо, але з докором промовив Дем’ян, – невже не можна людей поховати по-людськи?

– Можна, та мертвим уже нічим не поможеш! А сил на виготовлення трун і риття могил потрібно бозна-скільки! – огризнувся голова. – Тому намагаємося насамперед рятувати живих.

– Не по-християнськи це, – заперечив Величко.

– А морити людей голодом – по-християнськи?! А дванадцять озброєних продзагонів за півроку – по-християнськи?! – несподівано для себе вибухнув Завознюк. – Забрали все! А тепер хочете бути добренькими?!

Величко сторопів від такого натиску. Він зупинився посеред вулиці, не знаючи, що робити далі.

– Давайте зайдемо в контору і там усе детально обговоримо, – запропонував Данило примирливо, намагаючись згладити конфліктну ситуацію.

– Так ми вже практично прийшли, – промовив голова колгоспу, роблячи над собою зусилля та вказуючи на невелику, але пристойну будівлю, яка знаходилася метрів за сорок по ходу руху.

Видно було, що він з останніх сил намагається погасити свої емоції, однак ворухливі жовна видавали його збуджений стан.