Помста Усмана

Помста Усмана

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1942 рік, лютий. Виправно-трудовий табір "і"/6.

Пройшла доба після інциденту з бригадиром. Жодних особливих подій за цей час не сталося. Хіба що Петі доводилося частіше, ніж звичайно, працювати на стапелі. Це була фізично найважча робота. Виконували її двоє пильщиків, які розпилювали колоди на дошки за допомогою дворучної поздовжньої пилки.

Усман подбав, щоб Петро тричі за зміну робив цю роботу поза чергою, причому щоразу ставив його верховим пильщиком, котрий, стоячи на помості, повинен тягнути пилку знизу вгору.

До кінця дня Петя добряче замучився. Йдучи зі зміни, він відчував, наскільки ниють м’язи в усьому тілі. Хотілося якнайшвидше доповзти до барака і хоча б кілька хвилин полежати пластом.

– А ти ж добру справу пропонував, – долетіли до хлопця Валерині слова.

Той ішов трохи позаду і, певне, розмірковував над роботою бригади.

– Про що це ти? – перепитав Петро.

– Обробка заготовок блоками – гарна ідея, варта уваги, – уточнив Валерій, – майже всі у бригаді з тобою згідні.

– Але ж ти бачив, чим моя ініціатива закінчилася, – із досадою промовив Петя, – начальник бачить в мені конкурента, пресує, щоб не висовувався.

– Так, розумних у нас в таборі не люблять, – задумався Валера, – а Усман – злопам’ятна сволота, ніяк не вгамується.

– Бог йому суддя, – підвів риску Петро. – А мені залишається хіба сподіватися, що все якось заспокоїться й утрясеться.

Тільки прийшовши до бараку після вечері, Петя, нарешті, зміг прилягти. Йому захотілося воскресити в пам’яті щасливі студентські роки. Перед очима постало Азовське море. На світанку вони з Наталкою любили гуляти берегом. Босі, взявшись за руки, брели по кромці води. Ракушки тихенько шелестіли, перекидаючись у піску. А шипляча піна періодично покривала стопи.

Губи хлопця трохи витяглися – це вони згадали Наталчин поцілунок, після якого молоді люди з розбігу кидалися назустріч хвилям і пливли, пливли, намагаючись холодною водою та фізичним навантаженням збити статеве бажання. Як давно це було – в минулому житті...

Потім згадався шторм. Свинцеве небо, затягнуте важкими хмарами. Величезні темні водяні вали з гуркотом обрушуються на берег. Свистить вітер. Усі хлопці й дівчата сховалися у затишних будиночках. І тільки він розсікає воду сильними руками, подібно до тореадора приборкуючи хвилі та ніби катаючись на них верхи.

Синьо-чорна велетенська маса води насувається на плавця, готова поглинути цю кволу істоту в своїй безмежній безодні, втім різкі рухи рук і ніг виштовхують людину на гребінь цього чудовиська. Відчуття зльоту відразу змінюються падінням у прірву, що приводить Петра в тваринний захват. Він усією істотою відчуває свою силу та владу над стихією.

– Ув’язнений Шабля, до оперуповноваженого, – крізь сон почув хлопець голос охоронця.

– Я! Одну хвилину, – промовив Петро, повертаючись до дійсності, – що сталося?

– На допит до оперуповноваженого Кідмана.

Петя ще не знав, що такі виклики, котрі мали на меті схилити його до "таємної співпраці", стануть щонічними і триватимуть майже три тижні, не даючи можливості спати, висмоктуючи останні сили та здоров’я.