Похоронна команда

Похоронна команда

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1933 рік, квітень. Колгосп «Могутня» Томаківського району.

Дорога до колгоспу «Могутня» на ділі виявилася вельми нелегкою. Виїхавши рано-вранці, члени комісії під’їжджали до села, в якому розташовувалася колгоспна контора, тільки надвечір. По дорозі час від часу доводилося злазити з підводи і всім разом допомагати коневі долати земляне місиво калюж.

Сонце вже почало хилитися до горизонту, коли мандрівники побачили акуратні ряди будиночків, котрі вишикувалися в улоговині. Здалеку, з гірки село нагадувало викладеного на оселедницю смаженого коропа, розрізаного на порційні шматки умілими руками кухаря. Здавалося, що паралельні вулички, які розділяли поселення на сегменти та йшли упоперек "рибини", проходили строго між її ребрами.

– Ну, дякувати Богу, добралися! – випалив зраділий Дем’ян.

– Добралися-то добралися, – критично зауважив Данило, – проте час уже неробочий, а нам треба завидна хоча би знайти голову колгоспу.

– Треба б запитати людей, втім щось нікого не видно, – розгублено пробурмотів конюх; потім подумав і відпустив повід.

Все життя займаючись кіньми, він довіряв їх чуттю, мабуть, більше, ніж людям. Особливо охоче Кузьма покладався на цих тварин, коли не знав, що робити. Ось і зараз, позбавлений людської опіки, Гнідий повільно, але впевнено потяг воза правіше від розвилки, не заїжджаючи в селище, а переміщаючись по височині ніби вздовж "хребта" уявного коропа.

– А й справді, село ніби вимерло, – пробубнів собі під ніс Величко, вдивляючись у хатки, які розкинулися зліва в низині.

Ніхто не відповів, не підтримав та не став заперечувати очевидне; у всіх на душі були ті ж таки тривожні почуття.

Їхали неквапливо. Вже тричі Гнідий проігнорував чергові повороти, вперто тягнучи віз по прямій. Коли минули майже півсела, нетерплячий Дем’ян почав відчайдушно смикатися на лавці, готовий будь-якої миті вибухнути прокльонами як відносно коня, так і його господаря за те, що останній проявив м’якотілість, а відтак пішов у тварини на повідку.

Але тут кінь раптом пожвавішав, тихенько заіржав та рішуче повернув ліворуч. Кроки його стали впевненішими і швидшими. Здавалося, він знає, куди йде. Заінтригований зміною поведінки Гнідого, Величко вирішив зачекати з гнівною тирадою.

– Дивіться, підвода! – прокричав Данило, побачивши попереду праворуч якесь дійство.

Кузьма кинувся до віжків, бажаючи спрямувати коня в потрібний бік, однак Гнідий і без нього вже йшов туди. За десяток кроків до підводи, котра стояла на дорозі, він зупинився. Почулося іржання й пирхання коней, що зустрілися: вони обмінювались інформацією на своїй, незрозумілій людям, мові.

Члени комісії зістрибнули на землю, після чого, по дорозі до чужої підводи, взялися розминати затеклі ноги. Але підійшовши ближче, чоловіки остовпіли: підвода була заповнена трупами. Тіла лежали в купі. Скільки їх було, відразу визначити не виходило: може сім, а може дев’ять...

Не в силах відірвати погляду від жахливого видовища, Данило проковтнув слину, а потім якось мимоволі увійшов у ступор. Тільки через пару хвилин він почав оговтуватися від першого шоку та повертатися до реальності. Страшенно пересохло в роті... Чоловік смикнувся до своєї сумки, де лежала фляга з водою, проте до ніг ніби приробили гирі. Втративши рівновагу, Данило машинально спробував ухопитися за край підводи, однак схибив і схопився за звисаючу руку мерця. На близькій відстані став чутний трупний запах. А коли Данило ще й зазирнув у скляні очі трупа – його знудило.

– Чого треба? – долинув звідкись збоку байдужий хрипкий голос.

Цей звук пролунав несподівано, тож дещо зупинив блювотний рефлекс. Данило підняв голову, витер рукавом рота й озирнувся: кроків за сім на землі лежав Величко, який, скоріше за все, знепритомнів; заплаканий Кузьма мовчки обіймав голову Гнідого. А двоє літніх мужиків дивилися кудись на Данилів живіт.

– Хто такі? – спитав один з них, маленький старенький дідок із дзвінким голоском.

– Відряджені, з Томаківки, – на автоматі відповів Данило, – нам потрібно до голови колгоспу «Могутня».

– Підсоби! – прогарчав другий, хриплоголосий широкоплечий мужик, показуючи підборіддям на шматок брезенту з тілом жінки, котре лежало на ньому.

– Що у вас тут діється? – нарешті поставив Данило питання, яке терзало його свідомість.

– А що, не видно?! – з натиском відповів низенький. – Голод, мруть люди. А ми раз на тиждень об’їжджаємо село та збираємо трупи.

– Як – раз на тиждень? – розгублено промимрив той. Мозок відмовлявся приймати страшну інформацію.

Тим часом мужики нахилилися до брезенту, втім Данило не відразу зрозумів, що їм треба допомогти. Зрештою він кинувся до маленького дідуся, маючи намір узятися за брезент з його боку.

– Та ні, я сам. Допоможи краще Єгоровичу, – сказав той, зупиняючи Данила і вказуючи на напарника, – від нього одна коробка залишилася, а ноги ледве тримають.

Данило перейшов до протилежного кінця імпровізованих нош. Разом чоловіки з горем пополам закинули тіло в підводу.