Інцидент із бригадиром столярів

Інцидент із бригадиром столярів

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1942 рік, лютий. Виправно-трудовий табір "і"/6.

Сидячи верхи на верстаку, Петро бив киянкою по стамесці. Він продовбував паз у бруску. Робота столяра нелегка, проте більш щадна порівняно з валкою лісу, якою займалася більшість ув’язнених табору. Щоправда, через недоїдання та подовжений робочий день Петін фізичний стан погіршився; це хлопець відчував, якщо доводилося, як зараз, довго виконувати силові дії.

Більше половини місяця тому, коли він тільки приступав до столярництва, здавалося, що за кілька тижнів удасться освоїти професійні прийоми, "набити руку", і йому підкориться планова норма. Але йшли дні за днями. Петя уже сяк-так навчився виготовляти меблі. Однак, на жаль, чим більше він дізнавався, що та як треба робити, чим більш відточеними ставали рухи, тим менше звичайної сили, а особливо витривалості, залишалось у його змученому організмі. Зранку в тілі ще відчувалася, нехай і не колишня, а все ж таки енергія, втім варто було певний час попрацювати – й вона кудись випаровувалася. Тепер є вміння та навички, проте немає фізичної можливості тривалий час виконувати тяжкі трудові операції. Норма щодня так і залишається невиконаною. А значить, руйнуються мрії про посилену пайку за виконання плану.

Петро відклав убік стамеску: треба було перепочити, аби якось відновити сили. Майже відразу після цього хлопець упіймав на собі важкий погляд Усмана Туйгунова.

– Агов, студенте! Ти що сюди – відпочивати за тисячі кілометрів приїхав?! – звично прикрикнув на Петра бригадир, вип’ячуючи свої очі та черевце у напрямку порушника трудової дисципліни. – Ану, за роботу!

Почувши зауваження, Петя зобразив бурхливу діяльність. Щоб не злити начальника, він знову взяв стамеску, довго колупав нею в зробленому пазу, ніби вичищаючи шматочки деревини, а насправді продовжуючи відпочинок.

– «Тук, тук», – хлопець відновив перерване довбання, але вже у значно повільнішому темпі.

При цьому краєм ока він поглядав на Усмана, по його діях оцінюючи, наскільки вдалим виявився маневр.

«Начебто заспокоївся», – задоволено подумав Петя, продовжуючи стежити за поведінкою бригадира.

Тим часом Усман підійшов до свого верстака. Петро мимоволі посміхнувся: створювалося враження, що опуклий бригадирів живіт неминуче заважатиме коротким рукам виконувати трудові дії. Однак варто було башкиру приступити до роботи, як його черевце якимось незбагненним чином утиснулося, почало ховатися в неробочі зони, надаючи рукам простір для зручного проведення необхідних операцій.

За час спільної з Усманом роботи Петя зрозумів, що той був посереднім фахівцем, проте чудово вписався у будні табірної системи як дрібна "шишка на рівному місці". «Погонщик мулів» – так хлопець визначив для себе стиль керівництва бригадира. Туйгунов не надто морочився з приводу своїх обов’язків: просто старанно виконував вказівки начальства – робив зауваження та влаштовував прочуханки тим, хто, на його думку, працював недостатньо інтенсивно; завзято стежив, щоб, не дай Боже, ніхто не вчиняв перерв у трудовому процесі. В той же час зміст і ефективність роботи мало цікавили бригадира.

Будучи вільнонайманим, Усман користувався всіма благами та правами суспільства. Втім, як людина недалека, він був уособленням прислів’я "Ситий голодного не розуміє". У керівництві колективом його підхід характеризувався простотою: Туйгунов займав принципову позицію, яка полягала в тому, що у роботі всі рівні. При цьому бригадир не звертав уваги на фізичний стан ув’язнених, а відтак дивувався, чому згодом працівники часто знижують виробіток, намагаються філонити. Йому не було діла до занепаду сил у тих членів бригади, котрі вже тривалий час голодували і, разом з тим, важко працювали в таборі. А тому він постійно "пресував" та підганяв столярів, які не виконували норми, внаслідок чого вже кілька членів бригади за останні півроку "зійшли з дистанції" й потрапили або в санчастину, або на той світ.

Мало того, Туйгунов категорично не сприймав нічого нового та боявся найменших змін звичного перебігу подій. Навіть роботу, "сидячи на верстаку", яку вперше застосував Петя для економії сил, він зустрів "багнетами". І лише одностайна підтримка інших п’яти членів бригади, котрі встигли за відсутності башкира випробувати таку техніку й оцінити її достоїнства, схилила Усмана до того, аби дозволити подібний варіант виконання робочих операцій.

Після закінчення довбання Петя взявся випилювати шип. Під час роботи молодик звернув увагу, що на двох сусідніх верстаках колеги роблять те саме: ті ж рухи пилкою в тих же місцях заготовок.

«А чому б не поєднати однакові трудові операції з виготовлення деталей, проводячи їх із блоками по кілька штук? – спала на думку Петрові, як йому здавалося, цікава ідея. – Тоді, наприклад, за один рух пилки одна людина зможе обробляти одразу п’ять-сім, а іноді й десять заготовок. Продуктивність праці підвищиться, а відтак, буде легше виконати план!»

Під час подальшої роботи цей задум постійно переслідував хлопця. Молодий чоловік і так, і сяк прикидав можливість його застосування на практиці.

«А що? – міркував він: – Зазвичай всі столяри виготовляють якийсь один вид продукції – замовлення фронту – ящики для снарядів, гранат або патронів, щити, піддони, табуретки, тапчани або інші актуальні на даний момент столярні вироби. В принципі, всі до одного ріжуть ідентичні заготовки, роблять однакові пази, вушка, гребені, так само випилюють шипи, стругають, шліфують, забивають цвяхи...»