Непорозуміння з Валерієм залагоджено

Непорозуміння з Валерієм залагоджено

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1942 рік, січень. Виправно-трудовий табір "и"/6.

Вранці до столярної майстерні Петро прийшов завчасно. Почав готувати своє робоче місце, налагоджувати інструменти. Але головною метою було – переговорити з Валерієм, спробувати зняти питання, які залишалися у їхніх взаєминах.

Зазвичай той приходив за п’ять хвилин до початку робочого дня. Цього, за розрахунками Петі, мало вистачити для відвертої розмови.

Нарешті Валерій з’явився у дверях.

– Добрий ранок! – поздоровкався Петро, широко посміхаючись.

Він вибрав нейтральну форму привітання, загортаючи його, проте, у якнайдоброзичливішу емоційну оболонку. Тим самим хлопець хотів зафіксувати вихідну позицію для розмови: позначити деяку відстань, яка фактично існує у їхніх стосунках, але водночас показати і свою позитивну налаштованість, прагнення до зближення.

– Вітаю! – так само нейтрально відповів Валерій.

Чоловіки потиснули один одному руки.

– Послухай, – без обиняків приступив до розмови Петро, – давно хотів тебе спитати. У мене таке відчуття, ніби ти ставишся до мене якось підозріло, чи що? Може, у тебе є якісь претензії, або я щось не так роблю?

– Та ні, з чого ти взяв?

– Ми вже більше тижня працюємо разом, і на мою думку, досить успішно. Я вдячний тобі, як учителю, і намагаюся не підвести. Але, вибач, мені часом здається, що ти мене побоюєшся, чи що? – уточнив свої сумніви Петя. – Начебто між нами є якась лінія, яку ти не наважуєшся переступити.

Валерій почав оцінювально розглядати співрозмовника. Видно було, що він вагається. Тому Петро вирішив ще трохи підштовхнути його до діалогу:

– Мені хотілося б раз і назавжди прибрати з наших взаємин усі недомовки, щоб можна було спілкуватися відкрито, без "подвійного дна". Адже у нашому житті й так багато негативу. Давай без натяків, чесно і прямо викладемо один одному всі питання та відповіді, знайдемо спільну позицію та житимемо далі в комфортних і приємних для нас обох умовах.

– Я б із радістю зробив те, що ти пропонуєш, якби не знав, хто ти є насправді, – змовницьки сказав Валерій і замовк, уважно дивлячись у вічі візаві.

– А хто я є насправді? – здивувався Петро.

– Ти – кримінальний авторитет, злодій Ташкент, – зважився нарешті озвучити свої страхи Валерій, – і я це чудово пам’ятаю.

Петро остовпів. Так багато всього сталося за останні півроку, що він уже забув той короткий авантюрний епізод своєї дорожньої "епопеї". Йому знадобився якийсь час, щоб скласти пазли в єдину струнку картину.

– То ти був у тому переповненому вагоні?! – вигукнув хлопець.

– Так, був. Знаходився у дальньому від вашої малини кутку, спав стоячи, але бачив усе, що там відбувалося, – видихнув Валерій страшні спогади.

– Так ось чому мені здалося знайомим твоє обличчя! – Петя ляснув себе по лобі долонею. – А я ніяк не міг пригадати.

– Куди вже тобі було звертати увагу на холуїв, що валяються під ногами, – ображено промимрив Валерій.

– І ти повірив, що я – злодій на прізвисько Ташкент?!

– Докази були беззаперечними: повержені "шістки", теплий прийом у малині, зрештою ти здорово обібрав їх у карти, – в голову Валерія почали закрадатися сумніви.

– Овва, все-таки в мені, мабуть, пропадає талановитий актор, – зареготав Петро.

– А ти що ж хочеш цим сказати, що не злодій, не бандит? – запитав Валерій.

– Звичайно, ні! – заявив Петя, радіючи, що непорозуміння нарешті залагоджено. – Я просто зіграв цю роль так, як відчував її, коли читав книгу про карних злочинців. Адже треба ж було якось виживати у тій "бочці з оселедцями".

– Тобі це вдалося, – із запізнілою заздрістю констатував Валера.

– Так, проїхався я тоді з комфортом, – погодився Петя, – якби зараз сюди той мій раціон – вистачило б на всю нашу бригаду, – прикинув він кількість та якість випитого та з’їденого в компанії злодіїв.

– А я тоді всю дорогу промучився так, що не дай Боже, – воскресив у пам’яті далекі події Валерій. – То що, ти справді не кримінальний авторитет? – він ніяк не міг повірити, що дії Петра в битком набитому вагоні були грою.

– Я – політичний в’язень, засуджений за 58-ою статтею, це можна почути хоча б на повірці, – переконливо промовив Петро. – Де ти бачив кишенькового злодія, засудженого за спробу повалення соціалістичного ладу?

– Дійсно, щось не пригадаю, – погодився Валерій.

Тим часом до майстерні зайшов бригадир.

– Товариші, підходимо до мене на п’ятихвилинку! – прямо з порога закликав столярів Усман Туйгунов.

– Ну що, ти нарешті зрозумів, що я не карний злочинець? – тихо промовив Петя, посміхаючись.

– Тепер зрозумів, – розплився в усмішці й Валера.

– Більше не боятимешся мене?