У бабусі Ірини напад

У бабусі Ірини напад

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1933 рік, лютий. Томаківка.

Марія була задоволена: сьогодні вона нарешті віддала Лідії сукню, яку шила останні два тижні. Ця клієнтка була дружиною партійного функціонера, а тому могла собі дозволити індивідуальне пошиття. І хоча довелося потріпати чимало нервів із примірками та переробками, плата за роботу, мабуть, окупила все.

Жінка дбайливо поставила на підлогу в коридорі кошик із продуктами, щойно купленими на зароблені шиттям гроші.

«Буде хоч якась різноманітність у їжі», – радісно подумала вона, прикидаючи, що би приготувати зголоднілим домочадцям.

Швиденько скинувши верхній одяг та взуття, господиня відчинила двері до кухні – й обімліла: на підлозі біля плити у якійсь неприродній позі лежала матір.

– Мамо! Мамочко! Що з тобою?! – крикнула Марія, кидаючись до рідної людини.

Насамперед вона перевернула тіло, уклавши його на спину, а потім на секунду застигла, придивляючись до рухів грудей.

«Слава Богу, дихає!» – констатувала донька.

Тим часом Ірина почала подавати деякі ознаки життя. Вона намагалася щось сказати, але в результаті змогла видати тільки зовсім нероздільні звуки. Лівою рукою старенька потяглася до дочки, одночасно якось незграбно ворушачи головою. Обличчя в неї перекосилося і виражало, швидше, непевну розгубленість.

Марія підклала під голову матері подушку, накрила ковдрою. Потім накапала Ірині єдині наявні вдома універсальні ліки – валеріанку з пустирником. Але старенька не змогла їх випити самостійно, оскільки її права рука не діяла. Після того, як із горем пополам удалося влити в рот матері різко пахнуче зілля, Марія стала пальцями розминати їй скроні.

За цим заняттям жінку застав Петя, який саме прийшов зі школи.

– Що з бабусею, мамо?! Знову голодна непритомність?! – випалив він, стаючи навколішки поряд.

– Не знаю, але боюся, цього разу гірше. Я її побачила лежачою тут, на підлозі. Схоже, паралізувало праву половину тіла.

– Чим я можу допомогти?

– Біжи до лікарні, скажи в реєстратурі, що у бабусі напад; попроси, нехай терміново прийде лікар.

Петя одразу побіг.

Лікар, котрий прийшов приблизно через годину, поставив невтішний діагноз – важкий інсульт із паралічем правої половини тіла, що розвинувся на тлі голодування. Медик дав указівки щодо догляду за хворою, призначив лікування. Однак те, яким чином він це зробив, не обіцяло нічого доброго.

І справді, в наступні дні стан Ірини все погіршувався. Домашні по черзі приглядали за нею, точно виконували медичні приписи, але динаміка була явно негативною. За кілька днів у жінки перестала працювати і ліва нога. Говорити хвора тепер зовсім не могла, тільки приречено дивилася перед собою. А коли до її ліжка підходив хтось із рідних – беззвучно плакала.

Ось і зараз, сидячи біля бабусиного узголів’я, Петя спостерігав, з якою безмежною тугою вона дивиться йому у вічі.

– Бабусю, все буде добре. Ти одужаєш. Я тебе люблю! – з усією ніжністю, на яку тільки був здатний, брехав хлопчина.

Він припав до Ірининих грудей, розцілував її.

Великі сльозинки прокотилися у жінки по щоці. Підліток відчув, як грудка підступила до горла. Він не міг відігнати від себе страшну думку: «Як так може бути, що лише вчора така жива, любляча та активна, хоча й хвора, людина миттю перетворилася на безпорадну руїну?» Це було неприродно і нечесно.

З кожним днем життя в Ірині все згасало. Через тиждень після нападу вона тихо померла вночі уві сні. На бабусиному похороні Петя плакав так, як ніколи ні до, ні після того. Він не соромився своїх сліз, цілував і цілував задубілі холодні губи, щоки та лоба. Але від цього ставало лише важче.