Прибуття до табору

Прибуття до табору

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1942 рік, січень. Виправно-трудовий табір "і"/6.

Після лазарету Петро, який щойно одужав, але все ще був вимучений хворобою, знову потрапив у загальний барак приймальника-розподільника. Як завжди перед невідомістю терзали думки: «Що далі?», «Куди відправлять?» та подібні.

Однак довго чекати не довелося. Буквально через пару днів у розподільнику з’явився черговий "покупець" зі своєю "полуторкою". На ранковій повірці було названо прізвища ув’язнених, котрі прямуватимуть із ним. Серед "щасливчиків" опинився й Петя.

– За годину з речами у розпорядження сержанта держбезпеки Приходька, – надійшла лаконічна команда.

Як з’ясувалося пізніше, пунктом призначення виявився той самий табір "і"/6. Щоправда, навчені гірким досвідом, цього разу НКВС-ники організували доставку поповнення набагато краще, забезпечивши в’язнів навіть транспортом.

Надворі був тріскучий мороз. Зеки кинули на дно вантажівки товстий шар стружки, укуталися в те, що в кого було, набилися в кузов, намагаючись притискатися один до одного. Завантажився конвой. Машина рушила. Всі старалися сховатися від потоків холодного повітря, які постійно норовили пролізти в щілини між людьми.

За годину Петро відчув, що ноги починають замерзати. Однак до сильного переохолодження не дійшло: машина прибула до місця призначення.

Зістрибнувши з кузова, і ув’язнені, й охорона поспішили в теплий барак, щоб зігрітися. У цей час доби в ньому майже не було людей, лише чергові. Знову прибулі зібралися біля печі, простягаючи до неї змерзлі руки та ноги.

Після вуличного морозу і довгої дороги спочатку здалося, що всередині барака тепло, але через деякий час стало зрозуміло: температура за відсутності основної маси ув’язнених підтримується прохолодна.

Коли застиглі кінцівки трохи відійшли, Петро почав озиратися. Барак був досить довгим. Пічка-буржуйка знаходилася у його центрі. По периметру стін – триярусні дерев’яні нари, які займали більшу частину об’єму приміщення. У кутку стояв стіл і пара табуреток. Навпроти – три умивальники. Де-не-де біля стін примостилися рідкісні тумбочки.

Скомандували шикування, а потім провели перекличку. Ув’язнених розподілили по бараках. Петі не довелося більше нікуди ходити, оскільки його та ще вісьмох товаришів по нещастю залишили жити в тому самому приміщенні, де вони знаходилися.

То був барак для політичних. На перший погляд, у ньому підтримувався відносний порядок. Більшість спальних місць були акуратно застелені, але зустрічалися й відверто неохайні ліжка. Приблизно десята частина – голі дошки без постільних речей. Придивившись, Петро побачив порожнє місце не дуже далеко від груби.

– Не знаєте, це місце вільне? – спитав він у кволого – шкіра та кістки – днювального, що підкидав дрова в топку.

– Вільне – колишній господар учора помер, – байдуже розповів той, зачиняючи дверцята буржуйки.

Петро кинув свій речовий мішок на облюбовані нари, сам сів на них і почав розглядати сусідні. Петін приклад наслідували інші прибулі.

Стало темніти. Крізь нечисленні маленькі вікна тепер проникало мало світла. І без того невесела атмосфера похмуріла ще більше.

Раптом двері відчинилися, увійшов охоронець, маленький молодий хлопець років двадцяти-двадцяти п’яти.

– Новенькі – виходь шикуватися у верхньому одязі для отримання постільної білизни! – прокричав він, смішно картавлячи.

Ув’язнені заметушилися, стали вибиратися на прохід.

– За мною, в колону по одному! – скомандував охоронець, щойно всі дев’ятеро людей зібралися разом.

В’язні рушили за ним. Дорогою Петро спробував розгледіти територію табору. Наскільки можна було визначити в напівтемряві, це була прямокутна ділянка з розташованими на ній шістьма дерев’яними будівлями. Як здогадався новий мешканець цього закладу, три найбільші з них – бараки для проживання ув’язнених, такі ж, як і той, де поселили його.

– Ось табірна їдальня, – між іншим повідомив охоронець, показуючи на невелике непоказне приміщення, повз яке проходила група, – о сьомій вечора і ранку – приймання їжі, так що не пропустіть.

– Не дочекаєтесь, – собі під ніс буркнув Петя, продовжуючи роздивлятися все довкола.

По периметру вгадувався паркан, мабуть з колючого дроту, за яким із двох боків були сторожові вежі.

Вийшовши надвір після отримання білизни, ув’язнені виявили, що вже стемніло. У світлі рідкісних електричних лампочок можна було розгледіти двох днювальних, що тягали дрова в бараки.

«Готуються до повернення людей із роботи, – припустив Петя. – Потрібно буде, поки в бараку порожньо, просушити біля гарячої грубки хоча б матрац».

Кинувши на свої нари все отримане в каптерці, крім матраца, хлопець прилаштував останнього біля буржуйки. Щоправда, набита всередину труха збивалася вниз і довелося кілька разів перетрушувати матрац, перш ніж вдалося досягти більш-менш прийнятного ступеня сухості.

Через деякий час почали повертатися з роботи мешканці барака. В окремих із них поповнення викликало жвавий інтерес. Люди розпитували знову прибулих про історії їхніх поневірянь, намагалися дізнатися новини.