Ознаки голодування

Ознаки голодування

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1933 рік, лютий. Томаківка.

Данило постукав ногами по ґанку, потім узяв віник і обтрусив із чобіт налиплий брудний сніг. Зайшовши до хати, у сінях він перевзувся, зняв пальто та шапку... Ніхто не виходив його зустрічати... Це насторожило господаря: зазвичай дружина брала активну участь у процедурі повернення чоловіка з роботи – допомагала роздягнутися, розпитувала про новини.

Повісивши одяг на вішалку, Данило рішуче відчинив двері на кухню. За обіднім столом тихо, як мишка, сидів син. Він учив уроки. Миршавий каганець потріскував згоряючим жиром, освітлюючи текст тьмяним світлом. Швидкий погляд ковзнув по батькові й відразу повернувся до вивчення книги.

«Щось тут не так», – подумав чоловік, відзначивши незвично замкнуту і затиснену поведінку сина.

– Де мама? – спитав він, оглядаючись на всі боки.

– Спить. У неї був напад, і я дав їй заспокійливе.

– А у зв’язку з чим їй стало погано? Що трапилося?

– Вона засмутилася через Колю; сказала, що йому стало гірше. Мама дуже сильно плакала.

– Як давно вона відпочиває? – запитав батько.

– Години три-чотири, – прикинув Петя час.

– Ясно, значить криза вже повинна минути, – підсумував Данило й шумно увійшов до спальні.

Дружина прокинулася. Її набрякле бліде обличчя виражало муку. Стан був такий, ніби вона не спала кілька діб. Побачивши чоловіка, Марія піднялася на ліктях, потім спустила ноги донизу, схопила Данила за руку.

– Даню, Коля при смерті, – тихо сказала жінка і подивилася прямо в очі чоловікові. – Через недоїдання туберкульоз загострився, і лікар вважає, що врятувати його може лише диво.

Сльози безсилля потекли по її щоках. Вона міцно вхопила чоловіка за рукав піджака. У великих карих очах завмерло німе питання.

– Але що ми можемо зробити?.. – у розпачі промовив Данило.

– Давай хоча б перед смертю нагодуємо його досхочу! – заголосила Марія. – Я знаю, у тебе в скрині є запас! Ти завжди залишаєш ензе на крайній випадок! Зараз він настав: наш хлопчик може померти!

Данило почав гарячково терти обличчя. Його очі зволожилися. Він вагався.

– А як же решта? – озвучив він думки, що терзали душу. – На роботі нам повідомили, що пайок цього місяця уріжуть удвічі; а за минулий просто не дають... Кажуть, пізніше... Яке, в біса, пізніше! – раптом зірвався й Данило. – Якщо через півроку, то видавати його буде нікому! Та може вони й хочуть дотягнути до такого моменту?!

Чоловік різко встав, відірвав від піджака Маріїні руки, які його утримували, і вилетів геть. Жінка впала на постіль і залилася сльозами. А Данило, навіть не глянувши на сина, який притулився до стіни, пішов у зал і ліг на ліжко, заклавши руки за голову. Розчервоніле, з постійно граючими жовнами, обличчя видавало внутрішню боротьбу.

«Що ж робити?!» – свердлила мозок панічна думка, яка загородила все інше. Вона не давала розмірковувати логічно, постійно збиваючи Данила на емоції.

Тим часом у душі Петра вирували не менші пристрасті: ненароком підслухані слова матері підтверджували його найгірші побоювання, а неадекватна поведінка батька до смерті налякала хлопця. В жаху Петя тихенько підійшов до дверей і зазирнув у зал. Уперше в житті він спостерігав Данила в такому збудженому та невпевненому стані. Хлопчик звик бачити тата спокійним і врівноваженим. Йому імпонували батькові розважливість і ощадливість, хоч іноді він і не погоджувався з крайніми проявами цих якостей.

«Тато розгублений і засмучений, дуже хвилюється, не знає що робити», – підсумував підліток, придивляючись до батька.

Хлопчик раптом звернув увагу на нерівномірний, збійний ритм татового дихання. Наляканий цим фактом, він раптом усвідомив, що з батьком також може щось статися. Бажаючи якомога швидше відкинути страшні думки, Петя почав прискіпливо вишукувати свідчення міцності Данилового здоров’я. Проте, всупереч очікуванням, пригадав, що ще влітку живіт у тата був великим "кавуном", а зараз на цьому місці зіяє глибока яма. Підліток придивився до фотографії батька, що висіла над столом: округле усміхнене обличчя, великий м’ясистий ніс-картоплина, здавалося, належали зовсім не тій виснаженій людині з різко висунутими гострими вилицями, котра зараз лежить на ліжку.

Данило поворухнувся на своєму ложі, і Петя тут же шмигнув за стіл, вдаючи, що зайнятий уроками. Насправді ж похмурі думки заполонили голову хлопця.

«Невже Коля може померти? – підліток відмовлявся вірити почутому. – Як же так? Адже ми були разом все життя!.. Так, він часто хворів, але щоб його не стало?! – цього Петя уявити не міг. – А тато! Виявляється, його стан теж не дуже, не кажучи вже про хворобливу маму!.. А як же я?» – підліткові стало шкода себе, шкода всіх близьких, які опинилися в такому плачевному становищі.

Ображений на весь світ, він замкнувся в собі, не в змозі більше щось робити: просто сидів за столом, обхопивши голову руками і втупившись у книгу.