У лазареті

У лазареті

(розділ із біографічного роману «Камінь», автор – Володимир Шабля).

1941 рік, грудень. Тавда.

Петро отямився і трохи розтулив очі. Перше, що він відчув після забуття, – нестерпний, гострий біль в усьому тілі. Страшний жар душив, вогняною лавиною огортав організм, розпирав зсередини. Дуже хотілося пити та дихати. Але не було сил ні вгамувати спрагу, ні вдихнути на повні груди, ні навіть поворухнутися. Мутний туман застилав погляд. Петя напружився і спробував хоч щось розгледіти. Все навколо було біле-біле – стіни, стеля, фіранки, ліжка, люди…

«Це табірний лазарет, – здогадався він, – а ці люди – лікарі».

Не в силах більше утримуватися в напруженому стані, повіки самі собою зімкнулися. А свідомість знову вислизнула з-під контролю.

Наступного разу Петро почав повертатися до тями ще за три доби. Крізь безпросвітну темряву важкої дрімоти до мозку долетіли невиразні голоси. Спроба розплющити очі не мала успіху: до повік ніби причепили гирі.

Тим часом головний лікар лазарету Валерій Ревенко разом зі свитою супроводжуючих його медпрацівників проводив обхід хворих. Нині Валерій Сергійович обіймав цю посаду як ув’язнений у привілейованому становищі, однак ще у зовсім недалекому минулому він був провідним ученим секретного медичного науково-дослідного інституту. Переходячи від ліжка до ліжка, медики тихо спілкувалися між собою та з пацієнтами. Хапаючись за уламки вислизаючої свідомості, Петя спробував вслухатися у розмову медперсоналу:

– Ув’язнений Шабля Петро, 21 рік. Надійшов шість днів тому непритомним з обмороженням тіла, особливо кінцівок, а також із сильним переохолодженням після провалу під лід і тригодинного шляху в мокрому одязі по морозу. Відторгнення обморожених переохолоджених ділянок по всьому тілу, гнійне запалення особливо в районі ніг. Загроза гангрени. Все тіло розпухло. Є лише невелика, розміром із п’ятак, не уражена ділянка в районі серця. У свідомість не приходив. Вводимо внутрішньовенно глюкозу та фізрозчин для підтримки сил.

Петя відчув, як з нього зняли ковдру. Кілька секунд тривало томливе мовчання.

– А як інші хворі з тих, що провалилися під лід? – запитав головний лікар у медсестер.

– Вчора померло ще двоє чоловіків, включно з охоронцем. Цей пацієнт – останній поки що живий.

– Скасуйте глюкозу: вона йому більше не знадобиться. Він помре сьогодні, – безпристрасно констатував головний лікар, переходячи до наступного хворого.

Моторошні слова медика немов струмом пронизали мозок Петра. Хвиля тріпотіння пройшла по спині й повернулася назад до голови як цунамі, застилаючи жахом кожну клітину. Кров прилила до обличчя, а охоплене жаром тіло ніби облили холодною водою. Найсильніший стрес мобілізував приховані резерви організму. Хлопця пересмикнуло, і він розплющив очі. Вирази жаху, розгубленості, гніву та непримиренності по черзі відобразилися на його обличчі.

– Не помру! – крізь зчеплені зуби прогарчав Петро, стиснув кулаки і знову знепритомнів.

…

У кузні було нестерпно жарко. Гаряче повітря з горна обпалювало голе тіло; піт струмив по спині, заливав очі. А Петро все махав і махав молотом, намагаючись попасти по шматку розпеченого заліза, який увесь час нахабно утікав від ударів. Щоразу, коли хлопець піднімав важенну кувалду, старанно цілився і, вкладаючи в руки всю свою міць, спрямовував її вниз, здавалося, що вже цього разу ціль точно буде повержена. Але в останній момент вогненно-червоний метал, уже готовий розлетітися на шматки від найпотужнішого удару, якимось дивом вислизав, знущально-насмішливою невидимою гігантською рукою відсовувався вбік. Молот із брязкотом ударявся об ковадло, надсильна віддача стрясала тіло, пронизуючи його шаленим болем. Петя задихався, як викинута на берег риба, хапав ротом розпечене, просочене гаром повітря, але вдихнути на повні груди не міг: легені нахабно відмовлялися наповнюватися киснем. Однак він знову напружував змучені м’язи, піднімав кувалду, знову цілився і бив. І знову мимо... Зморений спрагою, Петро хапав кухоль з водою, але коли нервово підносив його до рота, виявлялося, що кухоль порожній... Роздосадуваний і змучений, молодик все ж таки знову і знову брав у руки молот: адже він знав, що повинен, навіть зобов’язаний рознести на дрібні шматочки цей ненависний утинок червоного заліза...

Боротьба тривала нескінченно довго. І ось навіть на те, щоб занести молот над ковадлом, уже не залишилося сил. Знемоглими руками, вперши держак у живіт, Петя ледве підняв свій інструмент над головою і, якось незграбно допомагаючи всім тілом, навіть не вдарив, а просто тицьнув ним уперед. І – о диво – ненависний мерзенний метал розлетівся на дрібні бризки, обсипаючи та обпалюючи все навколо! Потрапивши на шкіру, найбільша крапля розжареного металу страшенно зашипіла, спопеляючи плоть. Тіло пронизав нестерпний біль, і цей біль заступив собою увесь світ...

Петро прокинувся, важко дихаючи. Йому здавалося, що цей кошмарний напівсон-напіввидіння тривав вічно. Темні кола пливли перед очима. Залишки жахливої мари ще певний час продовжували бередити душу, змішуючись із дійсністю в непередбачуваних комбінаціях.

Хлопець не відразу зрозумів, де він і що з ним. Все тіло палало, ніби його нагрівали в печі. Мокра від поту білизна тільки посилювала відчуття вивареного в киплячій воді та повністю вичавленого організму. Страшенно хотілося пити. Видіння, котре замордувало бідолаху, майже зникло, але кухоль із водою вперто витав перед очима. Петя спробував сконцентрувати на ньому свій неслухняний погляд. Однак жаданий кухоль щез. Тоді він постарався зафіксувати увагу на якійсь білій плямі, але марно. Тільки з третьої спроби мозок зміг розпізнати стіну та бильце ліжка.